ЩОДЕННИК

Ця звістка блискавкою облетіла все село. ВІд хати до хати тільки й говорять про те, що 73-річний Петро тяжко позбиткувся над своїм безпорадним ровесником Степаном. А було так. Немічний Степан, спершись на милиці, стояв біля хвіртки до свого подвір’я і дивися на білий світ. Не зачіпав нікого ні словом, ні навіть поглядом своїх хворобливих очей. А зазвичай тихий Петро вертався з крамниці і вже, було, обминув, не привітавшись, інваліда, та раптом зупинився, повернувся і начебто ні з того ні з сього заходився нещадно бити каліку. Відвовтузив нещасного, як кажуть, на всю котушку. Й пішов далі «з почуттям виконаного обов’язку». Постраждалий на свого кривдника нікуди не заявив. Старожили, згадавши минулі літа, розповіли, що Степан верховодив у селі, великим забіякою був. А Петро — повна йому протилежність. От Петрові, беззахисному, тоді й перепадало від забіяки. Було, що місяць відлежувався після безпричинного побиття... Запам’ятав давню образу й «віддав» он через скільки літ нещасному, якого «хвороба зробила калікою». Село, жваво обговорюючи пригоду, вдарилося у філософічні роздуми. Про те, що в житті як на довгій ниві. Всякого потроху буває. Мовляв, завжди треба думати про своє майбутнє. Ще вчора — багатий і здоровий. А сьогодні... Співчуваючи постраждалому каліці, вважають, що він жив та був одним днем. Роблять великі узагальнення. Одначе і вчинок «реваншиста» не схвалюють.