«Вища» несвобода

«ЧАСТКА ОСВІТИ ЗА РАХУНОК БЮДЖЕТУ Є АБСОЛЮТНО ДОСТАТНЬОЮ»

Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька Академія»:

1) Основні проблеми вищої освіти сьогодні:

— Подолання розриву між наукою і навчальними предметами. Сьогодні цей розрив становить 45%, а мав би бути у межах 17%.

— Перехід від теоретичного научування до прагматичного (конкретно-практичного).

— Обов’язковий перехід на триместрову систему організації навчального процесу та кредитно-модульну систему оцінювання знань студентів.

— Обов’язкова ліквідація такого рудименту як освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліст і наукового ступеня кандидат наук. Надання національним університетам права присвоювати остаточно наукові ступені та вчені звання.

— Повна ліквідація традиційної системи вступних іспитів.

— Надання ректорату права розпоряджатися фінансами.

— Нагальне омолодження професорсько-викладацького складу ВЗО (сьогодні в його структурі переважають професори пенсійного віку).

— Перехід на 100% навчання на державній мові у ВЗО.

— Систематизація переліку ВЗО, які мають право підготовки бакалаврів та магістрів.

— Обов’язкове вивчення англійської мови в ВЗО в обсязі, що дозволяє вільне володіння нею.

2) Ставлення до надання вузам господарської автономії — однозначно позитивне. Господарська автономія — це необхідний компонент успішної діяльності ВЗО.

3) Ставлення до можливого збільшення частки освіти за рахунок бюджету — вважаю, що на даний час частка освіти за рахунок бюджету є абсолютно достатньою, щоб талановиті діти з малозабезпечених сімей отримали освіту за рахунок бюджету. Головна проблема, щоб саме ці діти потрапляли в число студентів. Також вважаю, що з метою експерименту деякі ВЗО, які мають потужну науково-матеріальну базу, можна було б роздержавити з обов’язковим збереженням державного замовлення в межах 40% —50%.

«ТАКЕ ВРАЖЕННЯ, ЩО ХТОСЬ АКТИВНО ЛОБІЮЄ ІНТЕРЕС НЕДЕРЖАВНИХ ВИЩИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ В ПАРЛАМЕНТІ»

Валерій МАЛАХОВ, ректор Одеського національного політехнічного університету:

— Основною проблемою для всіх вищих навчальних закладів України, безсумнівно, є жорстко обмежена автономія. Ми абсолютно несамостійні сьогодні у вирішенні фінансових і господарських питань, питань, пов’язаних з освітнім процесом, наприклад, ліцензуванні спеціальностей і коректуванні навчальних планів. Причому обмеження надходять із різних сторін. Третій рік поспіль гроші, які заробляють вищі навчальні заклади за рахунок контрактників, науки в Бюджетному кодексі проходять як спецкошти бюджету. Тобто ми цілком позбавлені права ними управляти. Ми вимушені кожну, навіть найдрібнішу витрату затверджувати в Києві. При цьому використання коштів обмежується Казначейством. Згідно із Законом «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» будь-які проблеми вищих навчальних закладів, пов’язані з ремонтом або будівництвом, можна вирішувати тільки шляхом так званих тендерних процедур. Для вищих закладів освіти це не тільки складно, а й невигідно. Ми вимушені орієнтуватися на одного замовника, хоча значно дешевше та краще було б розділити роботи між кількома підприємствами. Ще гірші справи із закупівлею підручників, посібників, журналів, газет. Усі вони занесені до однієї статті — книжкова продукція, і я вимушений закуповувати їх тільки в одного замовника. Але ж не може одне і те саме видавництво випускати однаково хорошу літературу і з біотехнології, і з інформатики, і з філософії. У результаті єдиний замовник перетворюється для ВНЗ на посередника, непотрібного та витратного.

Існує ще один момент. Згідно з Бюджетним кодексом вищі навчальні заклади можуть фінансувати тільки з держбюджету або за рахунок спецкоштів бюджету. Але ж є й місцевий бюджет. З нього фінансують студентську поліклініку. Але я, виявляється, не можу придбати для своїх студентів ліки, обладнання, оскільки бюджети двох рівнів змішувати не можна. Ось ці абсолютно невиправдані обмеження і створюють серйозні проблеми для вищих закладів освіти.

Що стосується навчального процесу. Візьмемо, наприклад, проблему видання підручників або навчальних посібників. Щоб їх видати під грифом Міністерства освіти сьогодні слід пройти десятки інстанцій і вчених рад. Невже важко хоч би національним ВНЗ надати самостійність у вирішенні таких питань? Те саме з навчальними планами. Раніше понад 30% цих планів вищий навчальний заклад міг коректувати на власний розсуд.

А ми знаходимося ближче до підприємств і краще знаємо, які саме знання потрібні нашим випускникам. Але сьогодні ми цього робити не можемо. Існують типові плани з переліком дисциплін, і ми постійно вимушені викручуватися, щоб ввести до нього потрібні замовнику дисципліни. Був період, коли в нас, як у всьому світі, існували так звані дисципліни на вибір, які студент міг вибирати сам, з огляду на свою спеціалізацію. Але потім цю практику скасували. На мій погляд, цілком даремно. Можливо, коли Україна приєднається до Болонської конвенції, її відновлять. А сьогодні я самостійно навіть не можу коректувати кількість викладачів вищого навчального закладу. Нам дають із Києва певну кількість викладацьких ставок, і найняти когось додатково за рахунок зароблених коштів я не можу. На початку 1990-х штатний коефіцієнт для вищих закладів освіти нашого рівня був 1 до 8, тобто один викладач на 8 студентів. Тепер на одного педагога припадає 15 студентів. Тобто навантаження збільшилося майже вдвічі. І страждають, насамперед, самі студенти і, як наслідок, якість освітнього процесу. Якби сьогодні хоч би національним ВНЗ повернули той рівень автономії, який вони мали на початку 1990-х, було б значно легше. Свого часу завдяки такій автономії ми розробили та впровадили в своєму університеті концепцію гуманітаризації вищої технічної освіти. Ввели такі дисципліни, як світову та вітчизняну культуру, психологічні основи управління колективом і низку інших необхідних будь-якій інтелігентній людині, керівнику. Але надалі нам їх довелося викинути.

А тепер звернімося до питання про кількість бюджетних і контрактних студентів. 23 стаття Закону України «Про вищу освіту» визначає, що в державному вищому навчальному закладі співвідношення студентів, які навчаються за рахунок бюджету, та студентів-контрактників має бути в співвідношенні 51% до 49%. Тобто бюджетників на 2% більше. У пропозиції, яку зараз підготував Комітет із питань науки й освіти, передбачається готувати за рахунок державного бюджету не менше 2/3 від загальної кількості студентів. Тобто кількість контрактників ще більше скорочується. Депутати стверджують, що таким чином вони захищають права громадянина на отримання безкоштовної освіти. Але є й інша сторона. У кожного вищого навчального закладу існує визначений ліцензією обсяг студентів, тобто кількість чоловік, яку ВНЗ, з огляду на свої можливості, може якісно навчати. І є бюджетне замовлення, яке «спускає» нам міністерство. Воно зазвичай удвічі-тричі менше за ліцензований обсяг. У нас у Політехнічному, наприклад, ліцензований обсяг — 2950 студентів, а держзамовлення — 1100. Теоретично, я можу навчати ще додатково 1850 контрактників. Але згідно з новим положенням я, отже, можу прийняти тільки 300 чоловік — третину від бюджетників. Навіщо, кому потрібно обмежувати таким чином можливості вищого закладу освіти? Адже це повністю підриває нашу матеріальну базу. Сьогодні бюджет фінансує ВНЗ лише за трьома статтями: зарплата, нарахування на неї та стипендія. Частково покривають витрати із комунальних послуг. А все інше за рахунок зароблених коштів, які нам намагаються сьогодні урізати. Ми готові навчати і три тисячі студентів, якщо в бюджеті на це знайдуться кошти. Але держзамовлення щороку збільшується на 2-3%, а підвищити кількість контрактників нам не дають. Таке враження, що хтось активно лобіює інтереси недержавних вищих закладів освіти в парламенті. Адже якщо я не зможу прийняти студента, то він піде туди. А рівень освіти там набагато нижчий за державні. Крім того, формуючи держзамовлення, слід думати про працевлаштування студента, визначати потребу в фахівцях із кожної спеціальності. Але сьогодні в державі цим ніхто не займається. Тому ми пропонували Комітету створити спеціальну службу аналізу та прогнозування потреб у трудових ресурсах. Щось подібне існує в Китаї. А ми продовжуємо приміряти на око, забуваючи, що держава несе відповідальність не тільки за навчання, а й за працевлаштування бюджетних студентів. З контрактниками цієї проблеми немає. Тому, я вважаю, що потрібно виключити 23 статтю із закону про вищу освіту і в подальшому ні в чому не обмежувати вищі навчальні заклади якимись спущеними зверху співвідношеннями.

«70 ТИСЯЧ НА НАУКУ»

Олександр ЗАВАЛЬНЮК, ректор Кам’янець-Подільського державного університету:

— Мене, як ректора університету у місті обласного підпорядкування, непокоїть те, що проблема розвитку вищої освіти у малих містах України не завжди знаходить підтримку в загальнодержавних управлінських структурах. Рівень кадрового, матеріально-технічного та інформаційно-методичного забезпечення навчального процесу у цих ВНЗ, як кажуть, бажає бути ліпшим. Склалася гостра ситуація із забезпеченням і створенням навчально-методичної літератури, зокрема, україномовної, що негативно позначається на якості підготовки фахівців, упровадженні державної мови у вищих навчальних закладах. На жаль, надто повільно відбувається розробка і впровадження у ВНЗ принципово нових технологій навчання на основі комп’ютеризації і застосування нового покоління підручників, передусім електронних, що мають стати основою для запровадження системи дистанційної освіти. Україна, як і вся світова цивілізація, вступила в епоху інформатизації. Зрозуміло, що доступ до інформації має бути в першу чергу у студентів і викладачів. Разом з тим складається парадоксальна ситуація: за 13 років державної незалежності за кошти із загального фонду бюджету в нашому навчальному закладі, як і в цілому ряді інших, не було придбано жодного комп’ютера. Тому має бути розроблена комплексна програма інформатизації вищої школи із зазначенням заходів, джерел фінансування та програмного забезпечення.

Розвиток вищої школи має грунтуватися на державно-регіональному підході, що передбачає визначення потрібної мережі закладів освіти і структури підготовки фахівців на місцевому рівні з наступним корегуванням у цілому по країні. Крім того, необхідно розробити науково обгрунтовані прогнозні розрахунки обсягу державного замовлення на фахівців з урахуванням впливу всіх чинників, які уточнювалися б для кожного ВНЗ, оскільки підготовка спеціалістів часто здійснюється не відповідно до потреб суспільства (регіону), а з урахуванням структури навчальних закладів. Тому вже через п’ять років у нас може бути велике «перевиробництво» юристів, політологів, економістів тощо.

Одним із пріоритетних напрямків ВНЗ є наукова робота. В них зосереджено потужний науковий потенціал, який дозволяє вирішувати важливі для держави і суспільства фундаментальні та прикладні наукові завдання. Водночас науково-дослідна робота викладачів ВНЗ у значній мірі організовується на ініціативній основі. Приміром, для Кам’янець-Подільського державного університету із державного бюджету у 2003 році було виділено 71 тисячу гривень. Це тоді, коли поліграфічні витрати з опублікування результатів науково-дослідної роботи у формі книг (а це майже 150 томів) склали близько 500 тисяч гривень.

Постійної уваги потребує зміцнення університетської автономії, висвітлення на сторінках періодичної преси основних результатів роботи вищого навчального закладу освіти, інтеграція з іншими спорідненими ВНЗ за кордоном, утвердженням принципів демократичної освіти і доступу до вищої освіти всіх бажаючих. Нагальним є також посилення студентського самоврядування в навчально-виховному процесі, представництва студентства в дорадчих органах і органах самоврядування, у вченій раді. Значної уваги потребує проблема соціального захисту студентства, підтримка цього з боку держави.

Статус бюджетної установи суттєво обмежує можливості вищих навчальних закладів у використанні своїх фінансових ресурсів. Навіть залучені кошти з додаткових джерел фінансування також входять до складу кошторису і без дозволу органу підпорядкування не можуть використовуватися вищими навчальними закладами на потреби, що виникають у процесі господарської діяльності. До цього слід додати, що розміри заробітної плати працівників бюджетних установ установлюються тільки урядовими постановами, і можливості збільшити їх на законних підставах безпосередньо керівником цієї установи практично немає. Взагалі, обмеження самостійності в проведенні фінансово-господарської діяльності в системі вищої освіти — невиправдано низька заробітна плата викладачів, відсутність потрібного науково-методичного забезпечення, моральний занепад у суспільстві — призвели до серйозних кризових явищ у вищій школі. Тому система фінансування вищої освіти потребує кардинальної зміни. За всіма ознаками своєї господарської діяльності ВНЗ нині не є чисто бюджетною установою. Така діяльність швидше належить до некомерційного господарювання. Вважаю, що перехід від бюджетного до статусу некомерційної установи дасть змогу значно підвищити ефективність використання коштів, що надходитимуть з різних джерел: самостійно встановлювати посадові оклади працівникам, вирішувати питання розвитку матеріально-технічної бази. Крім того, доцільно внести зміни до Бюджетного кодексу, що дозволили б вищим навчальним закладам самостійно використовувати кошти, одержані науково-педагогічними колективами від наукової роботи, від платних освітніх послуг. Слід звільнити від оподаткування прибуток від навчально-виробничої і наукової діяльності ВНЗ III—IV рівнів акредитації. Актуальним є питання і щодо змін порядку фінансування державного замовлення. При цьому треба відмовитися від нинішньої практики фінансування вищих навчальних закладів за розміром площі об’єктів навчальних приміщень. Фінансування державного замовлення має залежати від кількості студентів, які навчаються, бути диференційованим за певними спеціальностями.

Нарешті, звертаюсь до Верховної Ради України з проханням зменшити кількість і скоротити процедуру перевірок різними структурами господарсько-фінансової діяльності ВНЗ III—IV рівнів акредитації. Складається парадоксальна ситуація: перевірки Державної інспекції МОН України, у процесі яких інспектуються питання навчально-виховної, методичної, наукової, кадрової та іншої роботи відбувається за три дні, а КРУ, податкова інспекція перевіряють багато тижнів...

«ОЧЕВИДНА ДЕВАЛЬВАЦІЯ АКАДЕМІЧНИХ ЦІННОСТЕЙ»

Іван ВАКАРЧУК, ректор Львівського національного університету імені Івана Франка, доктор фізико-математичних наук, професор, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки:

— Застаріла система фінансування і підтримки педагогічних та науково-педагогічних кадрів, яка залишає їх на порозі бідності, є чи не основним гальмом якісних освітніх реформ і свідчить, що в українській освіті сьогодні, на жаль, визначальними є механізми політики виживання, ніж політики її ефективного та динамічного розвитку. Вже всі державні вищі навчальні заклади України змирилися з фактичним функціонуванням в умовах постійного бюджетного дефіциту, а управління університетом за таких умов має, по суті, антикризовий характер. Мабуть, саме тому, з метою виживання, державним ВНЗ було дозволено запровадити платну форму навчання. Цей парадоксальний досвід в умовах перехідного періоду не лише виправданий, а й просто необхідний, якщо ми хочемо вберегти нашу освіту. Хоча ми всі усвідомлюємо, що це справді вимушений крок і що саме держава мала б ґарантувати, згідно з Конституцією, право на безоплатну освіту.

У такій ситуації мали би працювати інші механізми взаємодії вищих навчальних закладів та Міністерства освіти і науки. Передусім, держава повинна надавати університетам нехай і обмежені, однак стабільні кошти. Це фінансування потрібно здійснювати так, щоб мінімалізувати значні щорічні флуктуації і тим самим дати змогу університетам планувати свій розвиток з якомога найменшими фінансовими та моральними збитками.

Принципово іншою має бути модель взаємостосунків вищих навчальних закладів з Міністерством освіти і науки, вона в умовах бюджетного дефіциту повинна формуватися на принципах відкритості та прозорості. Відкритість та прозорість — це залучення ВНЗ до процесу формування та обговорення проекту бюджету, а також щорічне оприлюднення Міністерством освіти і науки в засобах масової інформації, на сторінках Інтернету звіту про використання бюджетних коштів з поясненням змін, які виникли впродовж бюджетного року. Щодо самого бюджету, то чітко повинні бути прописані критерії його формування для вищих навчальних закладів різного типу. Його структура повинна бути прозора і зрозуміла, а витратна частина грунтовно обмотивована.

Потребує дослідження питання спроможності вищих навчальних закладів України до автономії та самореґулювання власної навчальної і наукової діяльності, а також спроможність державних органів управління освітою реалізовувати принципи державної політики в умовах здійснення університетської автономії. Іншим принципом, який супроводжує ефективну автономію, є принцип конкуренції навчальних закладів незалежно від підпорядкування та форм власності. Однак принцип автономії є суспільно ефективним тільки тоді, коли він працює паралельно з принципом відкритості та публічності освітньої політики, тобто коли функціонує розгалужена громадсько-державна система моніторингу якості освітніх послуг.

Вищі навчальні заклади, кожен у міру власних ресурсів, повинен розробити програму «втримування» перспективних молодих спеціалістів, їх заохочування та мотивування. Цю проблему варто вирішувати за рахунок урізноманітнення фінансових ресурсів вищих навчальних закладів: фонди підтримки розвитку університетів, динамічніше використання ґрантових можливостей, розширення освітніх послуг. Цій меті повинна сприяти і лібералізація законодавства у сфері вищої освіти.

Сьогодні важко говорити про якість системи вищої освіти, оскільки надалі гострою проблемою залишається відсутність найсучаснішої матеріально-технічної бази та найнеобхіднішого інформаційно-ресурсного забезпечення ВНЗ. Мова вже не йде про застосування високих технологій та найсучасніших комунікаційних систем, йдеться про базові освітні технології: підручники, їхню якість, нові методики навчання та викладання, забезпечення міждисциплінарності в навчальному процесі та в наукових дослідженнях. Ця проблема є особливо актуальною, оскільки суспільство ХХI століття — це інформаційне суспільство, розвиток усіх сфер якого базується на опануванні й застосуванні нових знань і на концепції пожиттєвої освіти. Сьогодні вже ніхто не сприймає якість навчання як суму знань. Навпаки, сьогодні щораз більше наголошують на інструментальній та світоглядній функціях вивчення предметів: важливі не самі знання, а орієнтування у визначеній сфері, настанова на активну позицію, яка перетворює спеціаліста в громадянина.

Ще однією, уже суспільно резонансною, проблемою є очевидна девальвація академічних цінностей, профанування їх засад і принципів, про що засвідчують численні факти здобуття наукових ступенів та вчених звань представниками влади, полічних партій, бізнесових структур тощо. Як тоді виховувати молодь? На жаль, сучасна система виховання справді не відповідає сподіванням суспільства. Молоді потрібні як моральні авторитети, так і система інваріантних цінностей. Не завжди політична та фінансова еліта сповідує вартості, які прищеплює школа та університет. Чи не тому в молодіжних середовищах такий дефіцит ідеалів і така глибока криза моралі.

Виховання — це не лише проблема вищої школи, а й всього суспільства і держави. Треба задуматися, чому інформаційний простір віддає перевагу розважальній культурі, що часто не витримує жодної критики і, до того ж, ще й відверто глузує з національних цінностей, а також проповідуванню насильства через фільми низької проби. І це тоді, коли не вистачає зовсім часу на освітні, пізнавальні, науково-популярні передачі. Та й зрештою, чому ми досі не можемо на телебаченні ширше обговорювати проблеми освіти в живому ефірі, а не чекаючи чергових освітніх з’їздів, парламентських слухань та інших офіціозних урочистостей.

Наступна проблема: статус науки у ВНЗ перебуває у дискримінаційній нерівності порівняно з мережею наукових інституцій НАНУ. Сьогодні практично жодний вищий навчальний заклад України не спроможний обладнати лабораторії для проведення найсучасніших досліджень. Фундаментальні дослідження, які в усьому світі здійснюють університетські наукові інститути та лабораторії, в українських ВНЗ не проводяться. Відсутня широка і відлагоджена мережа державних і недержавних ґрантів для проведення фундаментальних досліджень. Це особливо небезпечні тенденції, оскільки ґлобалізаційні процеси, які зумовлює економічний розвиток країни, ґрунтується на застосуванні нових знань та високих інформаційних технологій, можуть спричинити небезпечні наслідки поділу світу на меншість, яка швидко і вміло пристосовується до нових умов світового розвитку, та більшість, яка, по суті, стає іграшкою світових подій, нездатною впливати на спільну долю людства.

Ще одна проблема — це державний захист окремих спеціальностей, які не мають попиту на ринку праці, однак є фундаментальними для класичної університетської освіти, як скажімо, мови стародавнього світу, класична філологія, медієвістика, археологія тощо. Це очевидно, що вони ніби і не мають жодного стосунку до високої конкуренції на ринку праці, але чи справді культура ринку праці не зазнає збитків від такої асиметрії в наданні пріоритетів популярним і не-популярним, модним і не-модним спеціальностям.

Насамкінець, у контексті підписання Болонської декларації потрібно випрацювати механізми, попереджувальні і випереджувальні заходи як реакцію на виклики і проблеми, пов’язані з інтеграцією України в європейський освітній простір. Необхідно провести обговорення на різних рівнях механізмів приєднання України до Болонського процесу і гнучкого та безболісного її входження до європейського освітнього простору. Водночас необхідно вивчити шанси і можливості як українських студентів на європейських ринках праці, так і можливостей ВНЗ України стати привабливими для іноземних студентів та викладачів.

Це, на мою думку, і є ті основні проблеми, які спричиняють появу інших, уже похідних від них.