У аурі абсурду

Візерунчасті грати воріт, які намагалися «врятувати»: зниклі елементи заповнили за допомогою дроту. Добре хоч не колючого... Кахлі в стилі сецесії: на жаль, сьогодні вже побиті. Часом, відсутністю коштів і байдужим ставленням. Легкий ажурний балкон: судячи з усього, пофарбований фарбою, яка на момент «оновлення» опинилася під рукою...

Автор цих замальовок з життя міста, представлений у виставковому центрі Києво- Могилянської академії, чернівецький художник і графік Олег Любківський, не любить, коли реакцію на його роботи визначають словом «ностальгія». За Чернівцями, в яких існувала Rahthausgasse: відрізок нинішньої Головної вулиці в ті часи, коли місто говорило німецькою, а золота груша декорувала один із сецесійних будинків і дала повсякденну назву самій будівлі — «будинок під золотою грушею». «Die goldene birne» була при цьому «не лише не відламаною, а й дійсно позолоченою», а «парадний під’їзд, який вона прикрашала, ще не забили дошками, й мешканці будинку не заходили до своїх квартир із двору».

Митець більше схильний говорити про вуличний театр абсурду: речі мовчать і терплять парадоксальну «необ’єднуваність» елементів, що виникає «завдяки» зміні часів, урядів і ідеології. Це, наприклад, як поділити шикарний кримський палац з його задуманими автором будівлі просторами на маленькі кімнатки готельних номерів і створити «на 39 кімнаток лише одну вбиральню». Це — зберегти на фасаді будинку табличку «мешканці цього будинку борються за звання будинку високої культури комуністичного побуту», а всередині — залишити інші пояснювальні написи: «партер», «мезонін»...

Речі також уміють кричати. Про те, що вони не люблять, коли їх принижують неувагою й згаданими парадоксами. Немає принципової різниці між будинком з табличкою «пам’ятка архітектури», приведеним у стан «реконструкції не підлягає», й високохудожньою граткою одного з під’їздів древнього міста, «залатаною» примітивним дротом. Нове далеко не завжди — просто добре забуте старе. Особливо якщо це нове — агресивне та вступає в дисонанс зі сталою аурою міста. Оригінал у сьогоднішньому контексті читається далеко не таким, яким його створювали. Читається з болючим сарказмом: деякі чернівецькі «новини» так само нелегко сприйняти, як якогось революційного командира двадцятих років. У шкірянці і з наганом він награє Брамса за старовинним роялем. Щойно розстріляних господарів будинку...

P.S. Роботи чернівецького автора Олега Любківського навели відомого архітектора Ларису Скорик на думку поговорити про стан сучасної творчості загалом і про можливості утримати час завдяки «гучному» слову мистецтва зокрема. Її роздуми читайте в найближчих номерах «Дня».