ЗАПИТАННЯ «Дня»

Леонід ГРАЧ, голова Всеукраїнського об’єднання «Спадкоємці Богдана Хмельницького», народний депутат України:

— Українська ідентичність ґрунтується на усвідомленні культурної єдності, спільного історичного минулого, як віддаленого, так і нещодавнього. Саме цей принцип слід використати в процесі державного будівництва. Ця ідея вкорінена в нашому суспільстві, її існування не залежить від політичних режимів і від форми державного устрою. Інша справа, що в різні історичні епохи влада використовувала цю ідею, пристосовуючи її під пануючу ідеологію. У царській Росії ідею культурно-історичної єдності використовували для доказу необхідності самодержавного правління. У радянський період із допомогою ідеї культурно-історичної спільності обґрунтовували неминучість будівництва соціалістичних відносин. Біда в тому, що нинішня влада не в змозі адекватно використати цю ідею, а тому вважає за краще її ігнорувати. Це призводить до порушення цілісності суспільної свідомості, духовного нігілізму, перешкоджає формуванню патріотичного світогляду особистості.

Саме тому головною загрозою для української ідентичності видається етнічний націоналізм (і російський, й український, і кримськотатарський), що робить надмірний акцент на відмінностях і особливостях і тим самим перешкоджає формуванню єдиної нації. Свідоме руйнування історичної та культурної єдності, протиставлення однієї частини народу іншій надто небезпечне для цілісності держави.

Водночас, крім ідеї громадянства, українців об’єднує приналежність до євразійської культурної спільноти. Тісна співпраця з іншими євразійськими державами, насамперед зі спорідненими нам Білоруссю, Казахстаном і Росією, відкриє перед Україною політичні й економічні перспективи. А отже, дозволить українській політичній нації позбутися комплексу «жертви історичних обставин», усвідомити себе активним гравцем на євразійському просторі.

Володимир ПОЛОХАЛО, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки НАН України, шеф-редактор журналу «Політична думка»:

— Українців об’єднують, швидше за все, соціально-культурні чинники, ніж етнічні. Звичайно, якщо порівняти Донецький та Івано-Франківський регіони, можна знайти безліч відмінностей, проте назвати це культурним розколом було б великим перебільшенням. Попри наявні регіональні відмінності, нація формується, і формується на основі спільного соціально-культурного характеру. Цьому характеру, характеру середнього українця, властиві такі риси. По-перше, брак громадянськості, тобто відсутність якостей члена громадянського суспільства. По-друге, виняткова недовіра українця до будь-яких політиків і політичних ідей. Третя складова національного характеру — заглиблення у власний внутрішній світ, абстрагування від реальності, своєрідна форма пасивного протесту проти ворожого навколишнього середовища. Четвертою рисою є дивовижна здатність до виживання, ще одна форма пасивного захисту. Ці особливості мають своє історичне підґрунтя, але сьогодні саме вони перешкоджають перетворенню сучасної української спільноти на громадське суспільство. Попри те, що всередині самого суспільства існує певна національна самодостатність і потяг до демократичних принципів, процес його трансформації відбувається дуже повільно. Українцям властивий такий собі комплекс неповноцінності, не вистачає колективної національної волі. Багато залежить від національної, демократично налаштованої еліти, що усвідомлює свою відповідальність за наявні зміни.

Юрій ПАХОМОВ, директор Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України, академік.

— Питання національної ідеї для України дуже болюче. Пошук і становлення ідентичності насамперед пов’язані з успіхами країни. Економічні проблеми можуть спровокувати підйом національної свідомості, але це відбувається за умови, коли не падає дух, не падає мораль, не відбувається деградація населення. Головну роль відіграє не сам економічний успіх, а те, як країна сприймає джерело своїх бід — як щось, що йде зсередини, або ж як поразку з боку якоїсь могутньої сили, що примушує її мобілізуватися. Україна належить до тих країн, у яких економічний спад супроводжувався випереджальною деградацією всіх сторін життя, в тому числі й духовної. Начебто країна переживає зростання, але це зростання не може компенсувати загального падіння моральності та духовності, несправедливості, беззахисності людини. Ця цілковита беззахисність відчувається не як особиста беззахисність, а як стан країни. При цьому національна ідея «Ми — європейці» — аж ніяк не найвдаліший варіант для України, вона дуже примарна і нереальна. Україна — країна розмита, аморфна в своїй ідентичності. Адже національна ідея — це не набір слів, це виразник стану й задумів нації. Навіть невисловлена вона витає в повітрі. Це спадкоємність того кращого, чим можна гордитися. Наприклад, у Росії нинішня влада будує національну ідею, спираючись на величезний пласт історії, базуючись на цінностях трьох епох. Це нинішні цінності, це краще з радянських часів, і це стародавня Русь, царська Русь. А Україна з цього погляду виявилася завислою над прірвою. Вона соромиться свого минулого в складі Радянського Союзу, цілком відкидає російську культуру. Хоча російська культура не чужа нам, вона підтягала кращих людей України: Тараса Шевченка приголубили в Росії. Є підстави врахувати щось із історії тих днів, похвалити, використати. Замість цього ставиться акцент на козацтво, а це досить хитка опора. Країна розколена: якщо ідею сприймає захід, її не сприймає схід, і навпаки. Український націоналіст хоче зберегти ідентичність у вузькому, етнічному сегменті. Це зрозуміло, але це колосальна помилка. Ворога обрано явно невдало — братські народи на дорозі не валяються. Нагнітання ситуації штучно стримує російськомовну масу від того, щоб вона почувалася повноцінною частиною української нації. Коли росіяни вважатимуть, що це їхня країна, відбудеться масове зближення. Обидва етноси захочуть, щоб країна була великою та благополучною. Єдиний спосіб зробити культуру спільною — це спонукати російське населення до союзництва не шляхом ворожнечі, а шляхом співпраці в українізації.

Лариса НАГОРНА, доктор історичних наук, головний науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України:

— Із проблемою збереження своєї національної ідентичності сьогодні зіткнулася більшість країн світу. Насамперед це пов’язано з процесами глобалізації. Те, що й український соціум переживає сьогодні гостру кризу ідентичності, видно неозброєним оком. І саме це вимагає від української політичної науки уваги та зважених рекомендацій стосовно його подолання.

Етнічно орієнтована національна ідея ніколи не могла об’єднати Україну, оскільки Україна дуже поляризована, інтереси різноспрямовані. За усієї поваги до борців за національно-етнічні пріоритети, їхня позиція не здається мені правильною. У нинішній українській ситуації, коли в суспільстві існує багато ліній конфліктності (мовна, релігійна, етнічна, ідеологічна тощо), на мою думку, слід будувати політичну націю, а не займатися зіставленнями. Українська ідентичність зовсім не вимагає того, щоб її чомусь протиставляли. Вона і так виросла в зіставленні та витратила стільки сил на боротьбу, що час уже схаменутися та шукати щось об’єднуюче, а не кричати про «окупантів», «єврейське засилля» тощо. В нас і без того досить поляризоване суспільство, щоб на цьому «грати». Але, на жаль, грають, оскільки поки що наші політичні сили не освоїли ефективніших і цивілізованіших методів боротьби за електорат. Я гадаю, що це хвороба росту, і що рано чи пізно все має балансуватися. Звісно, завжди існуватимуть регіональні протиріччя. І це не страшно. Просто потрібно знайти механізми узгодження інтересів окремих регіонів, їх врахування на рівні державної влади, насамперед парламенту як представницького органу. Українців як націю може об’єднати здоровий глузд і спільний інтерес. Наприклад, подолання бідності. Навряд чи це завдання викличе в когось заперечення. Крім того, воно вписується в систему так званих загальнолюдських цінностей, до становлення яких прагне весь світ.