Суворий діагноз
Iсторичний феномен довгої бездержавності України у сполученні з ніколи не зникаючою суспільною свідомістю своєї національної ідентичності, окремішності мови та культури українців є постійним предметом аналізу вчених. Одні вбачають тут вплив тільки зовнішніх чинників (навали кочівників, агресивні сусіди, провокуюча географія країни, падіння Константинополя тощо); інші шукають причини в характері українців, зокрема, в поведінці нашої еліти; ще інші тільки хитають головами і посилаються на Долю. Сьогодні коротко викладемо погляди представника української діаспори Богдана Цимбалістого (1919— 1991) — філософа, історика, соціолога, психолога, публіциста. Щирого патріота, який трохи не дожив до проголошення Незалежності. Однією з найбільш знаних його робіт є «Тавро бездержавності», де він окреслює політичну культуру українців як систему «підданського типу».
На думку Богдана Цимбалістого, «довга бездержавність України, зокрема, відсутність у нашій історії періоду, коли б усі українські племена, землі і верстви були об’єднані однією сильною центральною владою, не дала українцям нагоди навчитися думати категоріями цілості українських земель та єдності всіх мешканців України.
Однією з трагічних особливостей історії України є й те, що вона багато разів втрачала своїх «панів», тобто свою провідну політичну верству. Впродовж ХVI—XVII століть тисячі українських шляхетних родів спольщилися, ХIХ столітті тисячі нащадків козацької старшини зросійщилися. На наших очах активніші з природи одиниці йдуть на службу інтересів совєтської імперії і відчужуються від свого народу».
Унаслідок цього у народі не тільки виробилося почуття відчуження, а й недовір’я до своїх панів, свого проводу. Вороги народу дуже вміло підсичували це недовір’я. І тому, коли деякі особи з «панів» почали повертатися до свого народу, широкі маси і інтелігенція ставилися до них з недовір’ям і ворожістю. Галицьке суспільство довго не могло погодитися з тим, що граф Шептицький став митрополитом греко-католицької церкви в Галичині; національно свідома інтелігенція Наддніпрянщини не могла погодитися з думкою, що російський генерал Скоропадський, поміщик, який не міг говорити українською, став гетьманом України.
Не лише саме поневолення і бездержавність впродовж сторіч, а й факт, що українці жили довго під владою різних країн, під впливом різних культур, додав до того, що між мешканцями різних українських земель витворилися глибокі різниці в ментальності, побуті, політичній зрілості і орієнтації, навіть у національній свідомості. Ці різниці не приймаються добродушно і з почуттям гумору. Навпаки, вони породжують серед нас нетерпимість одних до других, взаємну погорду, недовір’я і нехіть. Для галичан наддніпровці — це люди «широкої степової» вдачі з нахилом до безвідповідальних анархічних акцій, люди малої національної свідомості, зрештою — це «совєтські люди» або «східняки», тобто люди другого сорту. Для наддніпрянців галичани — неповноцінні українці, «католики»; їхня мова неправильна, засмічена полонізмами і подібне.
Одним із найбільш трагічних наслідків довгої бездержавності є в нас загальне негативне ставлення до влади взагалі. Тому що влада була чужою, ненависною, в уяві людей набирає сенсу мотив звільнення від усякої влади, всяких обмежень, примусів і законів. Перехід від відкидання влади до позитивної настанови, пошани до влади та її законів є однією з тих важких проблем, що стоять перед кожним народом, що визволився із колоніальної неволі.
Бездержавність не дала українцям також нагоди виплекати у собі таких громадянських чеснот, як готовність до співпраці з іншими, основаної на довір’ї до своїх земляків, до їх щирості, чесності, без чого модерна демократична держава не може справно функціонувати. Адже кожен українець завжди вважає, що його думка єдино правильна і розумна. Він готовий співпрацювати, але під умовою, що всі його слухатимуть. Українцям дуже важко змінити свій погляд і погодитися з думкою інших. Останнє вони найчастіше відчувають як особисту поразку. Тому кожна дрібничка може стати настільки важливою, що приводить до розколів у суспільстві. В наш час психологія недовір’я та ворожості між українцями проявляється у взаєминах між політичними групами. Серед них знаходиться багато таких, хто діє за принципом: «Якщо Україна не може бути такою, якою її бачить моя партія, то хай не буде ніякої України!».
Через все те, на думку автора, надзвичайно висока роль має надаватися громадянському вихованню українців, мета якого — плекання довір’я до своїх земляків, пошани до них, готовності шукати співпраці. Навіть і саме попри всі різниці між людьми. Не можна брати під сумнів моральний характер людини чи щирість її патріотизму тільки тому, що вона не погоджується з нами. Треба витворити серед нас атмосферу взаємного довір’я, почуття згоди та єдності. Починаючи від плекання товариських взаємин з українцями різного територіального походження, різної віри і без віри, різних поглядів. Необхідне також виховання, яке приведе до перемоги раціонального думання над емоційним, до вміння розрізнити, що є істотне, а що — другорядне.
Від згаданого вище залежить, чи станемо ми врешті нацією-державою, чи навпаки — залишимося народом, який зумів пережити всі лихоліття, але не вмів об’єднати та організувати себе, щоб жити вільно. «Тобто залишимося народом, що мріяв про свободу й боровся за неї, але завжди залишався рабом».
Використано матеріали альманаху «Хроніка» (Україна: філософський спадок століть)