«Останній і рішучий бій» за Україну

— Відправивши у відставку Касьянова, чи почав Путін здійснювати новий курс модернізації країни? Або ж все набагато прозаїчніше і пов’язано лише з природним переділом влади в Росії?

— Мені здається, значення цієї акції набагато скромніше. По суті, це передвиборний PR-хід, пов’язаний із контекстом президентської кампанії. Після відставки Волошина Касьянов логічно не вписувався у другу путінську республіку. Всі розуміли, що після виборів буде призначено нового прем’єра, тому зараз головне запитання, яке ставлять російські аналітики — не чому Касьянова звільнили, а навіщо його відправили у відставку саме зараз.

— І чому саме?

— Мені здається, що пояснення таке: незважаючи на колосальну перевагу порівняно з конкурентами, перед Путіним постала серйозна проблема — це проблема явки виборців. Згідно з російським законом про вибори, якщо явка виборців менше 50%, вибори визнають недійсними. Він може набрати хоч 90% голосів, але якщо явка була 49%, то вибори визнають недійсними. Зазвичай у Росії на вибори приходить близько 60% виборців. Однак зараз усі більш-менш опозиційні кандидати — Ірина Хакамада, Іван Рибкін, Михайло Харитонов — кажуть, що можуть добровільно зійти з дистанції. У цьому випадку президентські вибори в Росії стають просто сміховинними, і явка може впасти й нижче 50%. Тому я впевнений, що останні два тижні виборчої кампанії використають для агресивної побудови образу такого собі рішучого Путіна «борця з олігархами». У цьому контексті відставка Касьянова підтверджуватиме цей образ. На відміну від першої кампанії, коли Путін виступав як «борець із терористами». Загалом, останні дні перед виборами весь державний агітпроп кинуть на забезпечення явки виборців: «Олігархи хочуть зірвати вибори! Усі на вибори та захист Путіна!» Саме так я пояснюю цю спішну відставку уряду Касьянова.

— На ваш погляд, чи є передумови до зміни путінського курсу або ж він збереже свій характер?

— На мій погляд, путінський курс вже давно визначився — це авторитарна модернізація, яку надихнули успіхи деяких країн Південно-Східної Азії та Латинської Америки, керована демократія та заміна олігархів єльцинського покоління новими, відданими Путіну патріотично-орієнтованими вихідцями зі спецслужб. Загалом у Росії створюється один такий великий колективний олігарх у особі бюрократії. Цей курс цілком відповідає ментальності Путіна, його політичним поглядам.

— Тобто розмови про ліберальну модернізацію Росії не мають підстав? Наприклад, у минулому уряді були досить сильні позиції таких ліберальних ідеологів як Герман Греф. Багато російських аналітиків кажуть, що ліберальний блок у новому кабінеті міністрів буде посилено...

— Ви знаєте, ці красиві фрази про ліберальну модернізацію промовляють чотири роки, але практика абсолютно інша. Михайло Ходорковський сидить у в’язниці, а інші олігархи навперебій несуть Путіну яйця Фаберже. Якщо це називати ліберальною модернізацією... Отже, ми й надалі в Росії матимемо ліберальну імітацію, яка насамперед необхідна для відносин із Заходом...

Я був у Києві на конференції «Україна в Європі та світі». І мені було дуже цікаво послухати виступ українського прем’єра, а за сумісництвом — кандидата у президенти Віктора Януковича. Як мені здається, його погляди досить близькі до путінських...

До речі, повертаючись до кандидатури російського прем’єра: мені здається, що найбільш логічним було б призначення міністра оборони Сергія Іванова як людини найближчої та імовірного наступника...

— Отже, в умовах відсутності внутрішніх важелів протидії політиці Путіна, Захід зараз є єдиним обмежувачем ініціатив російського президента у внутрішній політиці?

— Так, згоден, Захід, звісно — не дуже серйозний обмежувач, але пристойність у відносинах зі США та Європою Володимир Путін намагається зберегти.

— Чи намітилися якісь зрушення стосовно України?

— Ви знаєте, позиція російської еліти стосовно України більш імперська й агресивна, ніж особисто у Володимира Володимировича. Дуже символічною та показовою є ситуація навколо Грузії. Подивіться, що відбувалося в російських мас-медіа, коли у Грузії почалася «революція троянд» — істерика та прокльони на адресу Михаїла Саакашвілі. Проте нещодавні переговори між Путіним і Саакашвілі відбулися досить успішно. І це свідчить, що Володимир Володимирович все ж таки більший реаліст, ніж його оточення. Він розуміє, що всі ці ідеї про «імперії» недолугі за своєю суттю, оскільки їхня реалізація перетворює Росію на дійну корову. Білоруський президент Олександр Лукашенко до останнього часу просто блискуче виконував роль слухняного васала, який використовує свого сюзерена. Є й інші країни, які також готові трішки прикидатися васалами, а Росія за це платитиме газом, нафтою та іншими ресурсами. Путін, як прагматик, хоче покласти цьому край і перейти на нормальні відносини з усіма країнами СНД.

Щодо українських виборів російська еліта зайняла абсолютно ідіотську позицію. Для неї це «останній і рішучий бій» за вплив не тільки на Україну, а й на всьому пострадянському просторі.

— Вам здається, що Європа та США зараз можуть повторити в Україні успіх початку 90-х, коли вдалося міцно залучити країни Центральної Європи до орбіти Трансатлантичної спільноти? Принаймні про це багато говорили на конференції «Україна в Європі та світі».

— Мені здається, що зараз Захід поступово дозріває до того погляду, що Україну необхідно в тій або іншій формі інтегрувати до європейських структур набагато швидше, ніж це передбачалося раніше... Тим більше, що більшість українських еліт до цього готові в тій або іншій формі.

— Що Росія може цьому протипоставити? Можливо, Москві самій вигідно, щоб Київ потихеньку дрейфував до євроатлантичних та європейських структур?

— Нічого протипоставити, крім амбіцій, Росія не може. Парадокс у тому, що Росія сама прагне зблизитися із Заходом. Інша річ, що це погано виходить, але як можна влаштовувати істерику, що Грузія або Україна роблять те саме? Така позиція виглядає дуже непереконливою та безперспективною.