Гірко-солодке
Тим Бартон. Двоєдине чудовисько класу «А». Той, хто майстерно упаковує в палітурку буфонади свій антимейнстримний скепсис. Поводиться незалежно, але його свавілля дивним чином збігається з голлівудськими цінностями. Йому, двоєдиному, прощають усе. І зворушливість «Едварда Руки-ножиці», і завзяте знущання «Марс атакує!», і інфернальне кокетування «Сонної лощини». Бо вміє розважити зі смаком. Його люблять як Бартона жовчного, обсипаного психоделічними блискітками, сповненого феєрверків, який ніколи не помиляється у виборі акторів.
Але він таки попався. Клюнув на приманку, проти якої важко встояти, попався на гачок архетипічного сюжету. Таким архетипом для американської культури ось уже півтора століття є «Мобі Дік».
Власне паралель з фабулою роману Мелвілла вичерпується вже в пролозі «Великої риби»: молодий Ед Блум (Івен Макгрегор) виловлює небачену річкову істоту і відпускає її з миром. Але незрима могутня тінь лежить на всій картині, і це навіть не «Мобі Дік», а рибина куди більша. Та й Бартона немов підмінили.
Ні, звичайно, він пізнаваний. Та ж барвиста витіюватість, ті ж персонажні пряності: Еду-Макгрегору в його поневіряннях, байками про які він набридає сину Уїллу (Біллі Крадап) трапляються і велетень, і хиже дерево, і зачароване містечко, і красуні-сіамські близнюки, і директор цирку — перевертень. Шапіто, диверсія в Китаї, мільйон нарцисів, прекрасна кохана, яка до старості перетворюється на Джессіку Ланж — одним словом, весь набір для хорошої казки є. Але в казці, при всіх її чудових законах, є своя логіка — мораль нам розповідають наприкінці, вже після всіх пригод, які підводять до підсумкового уроку. У «Великій рибі» мораль прочитується з самого початку. Більше того, її, схоже, спочатку настирливо пропонують, а потім відверто нав’язують, не особливо навіть рахуючись із самим фільмом.
Так, так, звичайно, Блум- старик (Альберт Фінні) спочатку дуже схожий на досвідченого губастого сома, а, щоб уже всі-всі все зрозуміли, сам, зрештою, на рибу і перетворюється. Риба — символ Христа, християнства взагалі — саме тому в пролозі «Мобі Діка» Мелвілл наполягає на тому, що кашалот — це риба, саме риба, не ссавець. Підсумком — притча (серед іншого) про марність людських зусиль досягнути Небес, про явно приречене змагання гордині з Провидінням, написана з величчю та люттю, гідними карбованих глав Старого заповіту. Бартон, нагромаджуючи атракціони і сентименти, здобрюючи кадр милими ручними монстриками, теж прагне повідомити аудиторії просте і вражаюче послання. Але, щоб створити справжню притчу, необхідна та глибина мислення, якої у Бартона немає і ніколи не було. Щодо візуального багатства, то тут знову, — а куди подітися? — доводиться згадувати Террі Гільяма, що подібні атракціони конструює не в приклад винахідливіше. Конфетті і каруселі «Великої риби», Макгрегор, Ланж і Стів Бушемі пропадають даремно — в гірко- солодкому, до болю в слізних залозах знайомому, болоті мелодрами.
Справді сумно: Бартон складає посередню оду тим непорушним цінностям, які сам свого часу розчищав під горіх.
Отже: треба любити своїх батьків, і розповідати дітям небилиці на ніч, і берегти сімейне вогнище, і вірити в чудеса. Нічого не забули? Да, ну й до церкви ходити, зрозуміло.
Ще книжки читати розумні.
Хороша книга — вона, як калоші, — з будь-якої художньої багнюки винесе.
