Це було в Мюнхені...
Мистецьке оформлення журналу здійснював Яків Гніздовський, і Юрій Шерех — ідеолог і фактичний редактор «Арки» — цим дуже гордився. Щономера на обкладинці часопису з’являлося зображення брами Рафаїла Заборовського, славетної пам’ятки українського бароко. « Хтивого бароко», як сказав про нього Микола Бажан у відомому триптиху 1929 року «Будівлі». Оскільки «Арка» «стала ніби органом МУРу», то й інтенції її відбивали ідеологію цієї організації (повна назва — Мистецький Український Рух). Ad fontes! До джерел! Яків Гніздовський, оформляючи числа часопису, не раз використовував трипільську орнаментику й символіку, що теж знаменно. Адже «Арка» відкривала шляхи до світів, близьких і далеких»; вона брала на себе відвагу розчиняти браму світової культури.
Тут слід пригадати історію з’яви МУРу, літературного об’єднання, яке утворилося в Баварії наприкінці 1945 року. Подія мала цілком спонтанний привід. Два Леоніди — Лиман і Полтава, — яким стало відомо, що саксонське місто Пляуен, де друкувався український часопис «Дозвілля», потрапляє до радянської зони, загорілися ідеєю вивезти звідти українські шрифти, оскільки в Баварії їх просто не було. «Операція» вдалася. Але щоб не випустити з рук здобутий таким чином скарб, потрібно було мати спілку письменників, якій би той скарб і перейшов. «Янголом мети» виявився Леонід Полтава, який, щоб порятувати ситуацію, кинувся шукати письменників, що погодилися б негайно заснувати літературну організацію. І коло ентузіастів сформувалося досить швидко: Юрій Шевельов, Ігор Костецький, Віктор Петров, Іван Багряний, Юрій Косач, Іван Майстренко… Головою МУРу обрали Уласа Самчука, проте роль ідеолога об’єднання дісталася Юрію Шевельову.
У спогадах, писаних наприкінці життя, він свідчив: «Я жив ідеєю створити творчу атмосферу навколо письменників, вирвати таланти з мряковиння життя серед обивателів, збудувати палац духу, новий і звужений варіянт Платонової республіки мужів розуму й хисту, закласти підвалини для появи, кінець кінцем, видатних творів слова». Платонову республіку згадано не випадково: творців МУРу надихала аналогія з Вільною академією пролетарської літератури Миколи Хвильового (ВАПЛіте). Палац духу будувався на фундаменті «розстріляного відродження». Літературне повітря Мюнхена, Нюрнберга, Ульма другої половини 1940-х було сповнене флюїдів літературного Харкова й Києва 1920-х. Гасла «вітаїзму», «психологічної Європи» та «азіатського ренесансу» живили ідеологію МУРу.
Невеликий формат «Арки» обмежував можливості знайомства читачів з великоформатною прозою. Найбільший успіх журналу в царині прози — оповідання «Психічна розрядка» Т.Осьмачки, уривки з роману В.Домонтовича «Без ґрунту» та його ж «біографічна новеля» про Ван Гога «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі» (публікацію якої не вдалося завершити у зв’язку з припиненням виходу «Арки»), фрагмент історичного роману Ю.Косача «День гніву», оповідання цього ж автора «Коли б сонце раніше зійшло», розділи з роману І.Костецького «Троє глядять у дзеркало»…
Якщо колись буде написано історію українського експресіонізму, то в ній знайдеться місце й для оповідання Т.Осьмачки, сповненого відчуття жаху, спотвореності життєвого простору, в якому панує трагічний абсурд, оскільки «скрізь чути владу колгоспу та його іржавий, прихований і всепантруючий зір». «Психічна розрядка» викликає асоціації з «Санаторійною зоною» М.Хвильового, адже й тут маємо метафору тотального божевілля. 25-літній музикант Гарасим Сокира мріє про «величну музичну композицію на зразок «Демона» чи «Фавста», яка б увібрала безмежне «сучасне українське горе», — а потрапляє до київської Кирилівки, де стає жертвою «психічної розрядки» хворих. Мрія розбивається на скалки, як кришталевий келих. Дивак-музикант у білій сорочці та білих полотняних штанях, такий собі «сковородинець» колгоспної ери, різко контрастує в Т.Осьмачки «совєтському барду» Моцюрі, який «не виліз із строфіки Олесевої і другорядних російських поетів». Натяк на В.Сосюру цілком прозорий. У сцені зустрічі Сокири й Моцюри чується саркастичний надрив Т.Осьмачки. Між «пролетарським поетом», для якого чудернацький композитор — «куркуляча душа», і самим музикантом, якого переповнює туга українського села, — прірва. В поруйнованому селянському світі є місце для пролетарської диктатури, але аж ніяк не для музики: він трагічно-асиметричний, холодний, розлюднений… Т.Осьмачка зривається на крик, його проза раз у раз стає публіцистикою; у фіналі йому тільки й залишається перевести погляд у всипане зорями небо, щоб завершити трагічну історію Гарасима ліричним монологом-молитвою, зверненою до космосу, «вічної правди», «божественної животворчої сили». Та ще до берестка на перехресті Чорного шляху і Куцівського. «Кожне дерево править за прообраз Бога і всього живого», — проте в цьому відчайдушному монолозі Т.Осьмачка й дорікає Творцю за поруйнований світ, який покинула гармонія…
А поруч із Тодосем Осьмачкою (якому в божевільні 1930-ті доводилося ховатися в тій-таки Кирилівці) на сторінках «Арки» зустрічаємо іронічного ерудита Домонтовича-Петрова-Бера. Він і справді «багатоликий» — Віктор Платонович Петров, «шостий у гроні неокласиків»! Перше число «Арки» відкривалося (після програмового слова У.Самчука) великою статтею Віктора Бера «Сучасний образ світу. Криза клясичної фізики». Розмисел «Естетична доктрина Шевченка» друкувався під ім’ям Віктора Петрова. А в прозі мали знати В.Домонтовича. Цікаво, що фрагмент роману «Без ґрунту», вміщений на сторінках «Арки», легко вписувався в контекст тих полемік, які велися в МУРі. Т.Осьмачка згадував поета Кручину й кепкував над совєтським бардом Моцюрою, В.Домонтович же влаштував карнавал алюзій. У персонажах тих фрагментів, які потрапили до «Арки», легко вгадувалися поет Микола Філянський (у романі — Арсен Петрович Витвицький), історик Дмитро Яворницький (Данило Іванович Криницький), Сергій Єфремов (критик, який лає модерністів), рисами Ніколая Реріха наділено художника Степана Линника… Щось донкіхотське є в героях Т.Осьмачки і В.Домонтовича. І Гарасим Сокира, і Арсен Петрович, який серед безуму громадянської війни звозить до музею в Катеринославі книги, картини, меблі, врятовані ним від пограбування й нищення, виламуються зі свого жорстокого часу. Вони втрачають ґрунт, стають загубленими людьми.
А загалом, прозаїків «Арки» більше цікавили часи минулі, свідченням чого є оповідання «Ренесанс» Ю.Тиса, «Медальйон» Ю.Клена, «Страх» Л.Коваленко, проза Ю.Косача… До мемуаристики тяжіють «Останні дні» П.Балея та «Повість про Харків» Л.Лимана. Є й мемуари без претензій на белетристику: спогади Д.Дорошенка про Б.Грінченка й В.Самійленка, «Зустрічі з поетом» К.Гриневичевої (про І.Франка), «Зустріч з Андре Жідом» Ю.Корибута, «З родинної хроніки» В. Чапельського, «Берлін, лютий 1945» У.Самчука, «Мої дебюти» В.Блавацького.
Поезія представлена в «Арці» творами Є. Маланюка, В. Барки, М.Ореста, В.Свідзинського (не друковані раніше вірші з книги «Медобір»), М. Зерова, С. Гординського, Г. Черінь, А. Гарасевича, П. Карпенка-Криниці, Яра Славутича, Л. Лимана, Л. Полтави, В. Лесича, О. Веретенченка, С. Риндика, М. Ситника, І. Роговської, окремими віршами О. Зуєвського, Б. І. Антонича, О. Лятуринської, Т. Осьмачки, Б. Нижанківського. Здається, саме в поетичній рубриці «Арки» літературна строкатість і виявилася найбільше. Багато що з надрукованого «потонуло» в часі, проте немала частина публікацій варта пильної уваги дослідника української поезії ХХ ст. Непроминуще значення мають поетичні переклади, здійснені С.Гординським (Шарль Бодлер), Б.Кравцівим (Р.М.Рільке), М.Орестом (Р.М.Рільке та С.Георге).
І все ж, чи не найбільша розкіш «Арки» — це статті про мистецтво, літературу та історію. Часопис, по суті, був дітищем Ю.Шереха, і тим багато сказано. Настанова відкривати шляхи до світів, близьких і далеких, блискуче реалізувалася якраз у царині мистецькій. Журнал охоче друкував розвідки про класиків, але уважно стежив і за новітніми течіями в живописі, музиці, театрі, архітектурі, кіно. Бароко, екзистенціалізму, сюрреалізму, експресіонізму присвячувалися спеціальні дослідження Д.Чижевського, Ю.Косача, І.Вигнанця або ж принаймні огляди, репортажі, інформація про нові з’яви в тій чи тій галузі культури. Не будь «Арки», хтозна, чи були б коли-небудь написані есеї Я.Гніздовського «Гульня на Олімпі. Про Пітера Бройгеля Старшого», «Ель Греко», «Іван Мештрович», «Український гротеск. Про Дон Санча Пансу і його пана, лицаря з Манчі», «Мистецтво підсвідомости». Спеціально для журналу В.Ласовський слав свої «Листи з Парижа про мистецтво», в яких оповідав про враження від Осіннього салону 1947 р. Мистецтвознавчі нариси про Олексу Новаківського, Михайла Бойчука, Юрія Нарбута, як і розвідка В.Січинського про український дереворит ХVI—ХVII століть, теж призначалися передусім для читачів «Арки»…
З першого числа 1948 р. принцип «колективного керівництва» змінився «одноосібним»: замість колегії в складі В.Домонтовича, Ю.Косача, Б.Нижанківського, З.Тарнавського та Ю.Шереха часопис відтепер підписувався Юрієм Шерехом (секретарем редакції був Яр Славутич). Напевно, саме головному редакторові належала ідея об’єднувати наступні числа «Арки» якоюсь однією головною темою. Таких чисел устигло вийти три — і то був вершок редакційної творчості! Число 2 за 1948 рік присвячувалося творчості Юрія Нарбута (нарис Івана Вигнанця «Юрій Нарбут», дослідження О.Оглоблина «Нарбут — мазепинець», десяток репродукцій робіт художника). Значну частину здвоєного номера (3-4) за 1948 р. віддали під матеріали до трьохсотлітнього ювілею Хмельниччини — і тут успіх був особливо відчутним (праці істориків О.Оглоблина «Золотий спокій» та Б.Крупницького «Богдан Хмельницький в світлі української історіографії», студія Д.Чижевського «Сімнадцяте сторіччя в духовній історії України», в якій з’ясовувалися природа й риси українського бароко, дослідження В.Січинського «Український дереворит ХVI—ХVII століть», розділ з роману Ю.Косача «День гніву», статті Є.Маланюка і В. Петрова про Шевченка, стаття Я. Рудницького «Куліш — редактор Шевченкового «Кобзаря», репортажі про виставку Марка Шагала в Парижі і про виставку українського живопису в Регенсбурзі…). Такого цілісного, інтелектуально насиченого, продуманого до деталей числа більше не знайти в комплекті «Арки». Хоча й наступний (останній!) номер скомпоновано добре. Присвячувався він письменникам Католицької онови у Франції. Крупним планом представлено творчість Жоржа Бернаноса та Поля Кльоделя (ширше коло імен — у статті Ю.Косача «Золота тростина»).
Літературно-критична рубрика забезпечувалася найчастіше статтями й рецензіями Ю.Шереха. Власне, Шерех-критик поставав перед читачами в трьох іпостасях, як і В.Петров. Під своїми головними, найбільш концептуальними статтями він підписувався як Юрій Шерех. Те, що писалося для журнального «конвеєра», з’являлося під псевдонімом «Гр.Шевчук». І були ще шпильки під титлом «Camera obskura»: важко сумніватися, що автором їх був іронічний Юрій Володимирович Шевельов (Шерех), хоч і «ховався» він під різними криптонімами: «енте», «ен», «бн»… Деякі свої програмові доповіді Ю.Шерех друкував у збірниках МУРу, але і в «Арці» він умістив кілька блискучих статей: «Року Божого 1946. Замість огляду українського письменства 1946 р.», «Етюди про «незрозуміле» в літературі (поезія Василя Барки)», «Не для дітей» (про прозу В.Домонтовича), «Без металевих слів і без зітхань даремних (Олена Теліга)» …Все це — цінна спадщина української літературної думки, яка ще чекає на допитливих і ерудованих дослідників. Як, зрештою, і сам феномен «Арки»: він теж потребує всебічного осмислення істориками літератури (фахову пропозицію їм зробили співробітники бібліотеки Національного університету «Києво-Могилянська академія», підготувавши бібліографічний покажчик «Арки»)…
Через багато років після того, як «планета ДіПі» стала часткою історії, Юрій Шерех, згадуючи свої зустрічі з Гніздовським, оцінював зусилля редакції «Арки» досить високо: «Журнал своїм культурним рівнем випередив інші українські періодичні видання і наближався до кращих німецьких». Здається, в такому висновку немає особливого перебільшення. Оприлюднюючи художні тексти, оглядаючи й аналізуючи український літературний процес на теренах Європи, «Арка» сприяла кращій організації еміграційного літературного життя. Вона була збирачем і інтерпретатором різноманітної інформації про життя культури в його діахронічному й синхронічному вимірі. Завдяки цьому своєму часопису МУРівці виробляли виразну шкалу естетичних вартостей, яка визначала вектор літературного розвитку. Тим самим знаходила підтвердження декларація щодо виходу в світову культуру. А от контактів з підсовєтською літературою «Арка» практично не мала. Публікація недрукованих віршів В.Свідзинського 1930-х рр. та етюду Ю.Яновського «Наречена» були радше маленькими епізодами в короткій історії «Арки». Випадок з «Нареченою» міг свідчити, що в Мюнхені знають про ті нагінки, які влаштував Яновському Каганович за його роман «Жива вода». Були, щоправда, ще іронічні рефлексії Ю.Шереха з приводу «культурної реальності» в УРСР, які час від часу з’являлися в рубриці «Camera obskura», — але ж то лише рефлексії! Мабуть, в 1947—1948 рр. по-іншому й не могло бути. Починався затяжний період «холодної війни». Після ліквідації таборів для переміщених осіб багато хто з авторів «Арки» емігрував за океан. Одинадцять же чисел журналу залишилися як духовна реальність, створена українськими письменниками за обставин цілком виняткових...
