Чому князь Данило прийняв королівську корону?

У 2003 році відзначаються дві визначні дати, що пов’язані з історією Галицько-Волинського князівства: 800-річчя з дня народження князя Данила Галицького та 750-річчя (саме у грудні) його коронації в місті Дорогичин.

Думка про те, що причиною прийняття королівської корони князем Данилом в 1253 р. від папи Iнокентія IV і визнання ним главенства Риму в церковних справах стала необхідність боротьби з татарами, настільки утвердилася в українській історіографії, що не викликає заперечень. Однак наскільки ця «аксіома» відповідає історичним реаліям? I чи не була коронація Данила одним із ходів у непростій дипломатичній грі? Навіть намагання деяких західноукраїнських істориків греко-католицької орієнтації закцентувати в даному випадку увагу на релігійних мотивах не змінює стан справ. Звісно, ця думка має серйозні підстави і грунтується на повідомленні Галицько-Волинського літопису. Тут ми читаємо ось що: «У той же час прислав папа послів достойних, що принесли (Данилові) вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи «Сину! Прийми од нас вінець королівства». Він бо перед цим прислав (був) до нього біскупа веронського і каменецького (Якова Браганца), кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але він, (Данило), у той час не прийняв був (вінця), сказавши: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. Та як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?»

Тим часом Опізо, (посол папський), прийшов, несучи вінець і обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». Але він, (Данило), все одно не хотів, та умовила його мати його (Анна), і (князі лядські) Болеслав (Стидливий) та Самовит, (син Кондрата), і бояри лядські, кажучи «Прийняв би ти вінець, а ми (готові) єсмо на підмогу проти поганих.»

«Він, отож, прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого папи Iнокентія, і від усіх єпископів своїх. Iнокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру (і) про возз’єднання церкви».

Тож випливає, що прийняття Данилом королівської корони від римського папи (а, значить, прилучення до політичної системи католицької Європи) стало для князя предметом політичного торгу, метою якого ніби було створення антитатарської коаліції із залученням польських католицьких правителів. Iнокентій IV навіть намагався організувати хрестовий похід проти татар, але з цього нічого не вийшло. I саме ніби це призвело до розриву Данила з Римом. Щоправда, ні про спробу організації хрестового походу, ні про розрив князя з Римом у літописі нічого не сказано. Це вже догадка істориків, яка базується на деяких ватиканських документах.

Але наведена розповідь погано вписується в контекст як попередніх, так і подальших розповідей літопису. Iз текстів, що безпосередньо передували оповіді, не видно, що князь Данило мав якісь серйозні проблеми з татарами. На жаль, над українською історіографією до сьогоднішнього часу тяжіє стереотип «монголо-татарської навали». Безперечно, поява на сході Європи Батиєвих орд суттєво змінила політичну ситуацію. I все ж, незважаючи на захоплення й пограбування ряду руських міст, у т.ч. й Києва, татари не ставили собі за мету завоювання руських князівств. Ці князівства знаходилися в лісовій та лісостеповій зонах; як кочівників їх цікавили степи. Вони могли влаштовувати наїзди на руські землі, накладати на них данину, але не більше. Зрештою у татар з князями склалася своя система відносин і навіть, у ряді моментів, намітилося зближення.

Не були тут винятком й князі галицько- волинські. Подобається це нам чи ні, але Данила Романовича важко назвати ворогом татар. Радше він виступає в ролі їхнього союзника, водночас проводячи своєрідну (як би ми зараз сказали) багатовекторну політику. Так, ці союзні відносини з татарами, як і «багатовекторність» визначалися не стільки симпатіями, чи антипатіями князя, скільки геополітичними реаліями. Як відомо, туменам Батия вдалося витіснити зі степів Північного Причорномор’я половців і навіть встановити контроль над більшістю руських земель. Галицько-Волинська земля їх приваблювала мало. Так, під кінець 1240 року Батий зі своїми ординцями опинився на цих землях, взяв кілька східних прикордонних міст (Колодяжин, Каменець, Iзяслав), а також пограбував багаті міста – Володимир та Галич. Показово, що деякі укріплені фортеці (Кременець, Данилів) татари не захопили. Хоча, певно, й могли це зробити. Показово також, що тисяцький Дмитро, оборонець Києва від військ Батия і водночас довірена особа Данила, дає тому самому Батию пораду не затримуватися у Галицько-Волинській землі, а йти на угрів. Не забуваймо, що Угорщина (переважно степова територія) була привабливою для татар як непогана база для нападу на багаті центральноєвропейські міста.

Не випадково в 1245 р. один із татарських ханів, Могучій, поставив перед Данилом вимогу віддати Галич. Це сталося після того, як князь переміг польські й угорські війська під Ярославом (1245 р.) і реально почав контролювати Галичину. Схоже, то була дипломатична інтрига, яка мала на меті зробити Данила союзником Золотої Орди. Данило поїхав на зустріч з Батиєм і таки порозумівся з ним.

Звичайно, між Данилом та татарами були далеко не ідилічні відносини. Він дозволяв собі нападати на «татарських людей» (болохівців), відмовлявся ходити з ними на поляків, відправляючи замість себе брата Василька. Володіння Данила, на відміну від Василькових, безпосередньо межували з польськими, і йому не випадало сваритися з сусідами. Татари, в свою чергу, не дуже довіряли своєму союзнику. Звідси вимога «розметати» найбільші твердині князівства. Заради справедливості треба сказати, що татари здійснювали спільні походи разом із галицько-волинськими князями на поляків та летто-литовські племена; і не завжди це було за примусом з їхнього боку. Варто просто уважно й неупереджено перечитати Галицько-Волинський літопис, щоб переконатися в цьому.

Реально Галицько-Волинське князівство в середині ХIII ст. стало буферною зоною між двома цивілізаційними світами – кочовим євразійським Сходом, що поступово інтегрувався з православною Руссю, й католицьким Заходом. Звідси й «багатовекторність» політики Данила Галицького. I саме в контексті цієї політики варто осмислювати прийняття королівської корони від римського папи.

Якщо виходити з контексту вищезгаданого літопису, то в час коронації Данила його зовсім не цікавили питання війни з татарами. Перед цією подією він вів боротьбу за австрійську спадщину, проникнувши зі своїми військами далеко на Захід, аж до Чехії. Водночас його цікавили землі на північ від Галицько-Волинського князівства, де мешкали литовці, пруси, ятвяги. У 40 — 50-х роках князь Данило постійно вів війни з цими племенами. Показово, що своєю резиденцією він обрав не Галич, як його батько, а Холм, що знаходився неподалік цих земель. Не менш показовим є й те, що після коронації Данило відразу вирушає в похід на ятвягів. I боротьба за австрійську спадщину, і війни з летто-литовцями, на мою думку, були не менш важливими причинами коронації Данила, ніж хрестовий похід проти татар. У такому поході був зацікавлений не стільки Данило, як його західні сусіди – угорці й поляки. Навіть якби й такий похід відбувся, то сумнівно, що він би призвів до розгрому татар. Європейське воїнство не вміло ефективно воювати в умовах степу. У кращому випадку воно могло би потіснити татар з «межових» руських земель. Що б в такому випадку отримав Данило? Він міг розірвати свої союзні відносини з татарами, які, судячи з Галицько-Волинського літопису, його не влаштовували. Заодно він би отримав Київщину, яка належала його батькові. Це, безперечно, були плюси.

Але ж були і мінуси. Сумнівно, що Данила приваблювала збідніла Київська земля. Київ уже на початок ХIII ст. втратив своє економічне й геополітичне значення. Оскільки розгром татар не міг бути повним, то, зрозуміло, з часом вони відновили б свої напади на Київщину, котра межувала зі степовою зоною. Водночас ліквідація загрози на Сході посилювала загрозу на Заході. На землі Галицько-Волинської держави постійно претендували поляки та угорці. Татари ж були своєрідним стримуючим фактором агресії католицького Заходу.

Однак вернімося до коронації князя Данила. Тут доречно звернутися до деяких ватиканських документів. Починаючи з 30-х років ХIII ст. римські папи почали виявляти активність у плані поширення католицизму на землях Русі. 18 липня 1231 р. папа Григорій IХ звертається листом до якогось князя Русі з вимогою прийняти католицизм. Тоді ж з’являється ряд інших документів, які засвідчують інтерес римської курії до руських земель. Це закономірний процес. Адже діяльність Данила та його брата Василька засвідчила — в Східній Європі з’явилася значна політична потуга.

3 травня 1246 р. римська курія відправила сім (!) листів, адресованих якомусь руському князю з пропозицією визнати верховенство папи. Безіменними адресатами цих послань, очевидно, були князі Данило й Василько. 12 вересня 1247 р. папа Iнокентій IV посилає лист до них, де веде мову про прийняття князів під заступництво римської курії. Однак, все марно. Правда, є факти, котрі свідчать, що вони все ж робили певні кроки назустріч католикам. У 1246 р. галицько-волинські правителі, відправивши своє посольство в Ліон (Франція), погоджувалися на деякі зміни в церковній організації, але вимагали визнання курією незалежності князівства і недоторканості його кордонів. Це дало певний результат. У 1247 р. з’явилося ряд листів папської курії до Данила і Василька, де йшла мова про врегулювання їхніх політичних проблем із західними сусідами, визнання суверенітету Галицько-Волинських держави, а також про збереження православних обрядів.

Ці документи не говорять про можливість якогось хрестового походу проти «невірних татар». Вони скоріше свідчать про те, що галицько-волинські князі, відчуваючи потенційну небезпеку зі Сходу, намагалися убезпечити себе із Заходу. Тим більше, що серед противників галицько-волинських князів (угорців та поляків) набуває популярності «війна за віру». Саме в 20 — 30-х роках ХIII ст. в Угорщині й Польщі засновуються католицькі військові ордени для війни проти «невірних». До числа цих «невірних» цілком могли потрапити православні правителі, які розглядалися католиками як «схизматики»; при бажанні їм у вину могли поставити «союз» із «невірними татарами».

Завершився ж процес зближення галицько-волинських князів із папською курією коронацією Данила в 1253 році. Як зазначалося, безпосередніми причинами цього акту могли бути боротьба Данила за австрійську спадщину і війни за землі летто-литовських племен. Після смерті австрійського та штірійського герцога Фрідріха II розпочалася боротьба за його володіння. Спочатку переможцями стали племінниця покійного Гертруда та її чоловік Герман. Однак Герман незабаром помирає, а частина австрійських баронів та духовенства підтримали чеського королевича (згодом короля) Пржемисла II Оттокара, який восени 1251 р. вступив до Австрії і проголосив себе герцогом. Гертруда ж тоді за повелінням папи Iнокентія IV перебувала під опікою угорського короля Бели IV. Останній, ведучи боротьбу за австрійську спадщину, вирішив розіграти політичну комбінацію, віддавши Гертруду за сина Данила, княжича Романа. Тим самим Данило втягувався у цю війну. Очевидно, робилося це не без санкції папи.

Данило виступив iз військом і дійшов аж до Чехії. Жоден із руських князів, зазначає літопис, так далеко не заходив на Захід і «не воював землі Чеської». Проте Австрія зовсім не входила в коло геополітичних інтересів Галицько-Волинської Русі. Участь Данила в цій війні передусім була потрібна Белі IV. Єдине, що Данило тут міг реально отримати — переорієнтацію угорської політики зі Сходу на Захід — це убезпечувало Галичину від угорської агресії.

Але втягуючись у боротьбу між католицькими правителями Європи, князь Данило мусив приймати їхні «правила гри», а одним із таких правил було визнання церковного авторитету папи. У Галицько-Волинському літописі спеціально звертається увага на те, що під час походу Данила на Чехію, коли він перебував у Кракові, посли від Iнокентія IV намагались передати йому благословення від папи, корону й сан королівський, що фактично означало б прилучення князя до кола католицьких правителів Європи. «Вони, — читаємо в літописі, — хотіли бачити князя Данила, але він сказав їм: «Не подобає мені бачитися в чужій землі, нехай потім». Такий крок із боку Данила виглядав не зовсім тактовно. Однак князь міг дозволити собі таку нетактовність. Коронація була не стільки в його інтересах, скільки в інтересах папи. Звісно, коронуватися в чужому для нього Кракові – програшна ситуація, хоча сам акт коронації мав велике символічне значення.

Коронація була здійснена у Дорогичині орієнтовано у грудні 1253 року. Дехто вважає, що це місце було обране ледь не випадково під час походу на ятвягів, а сама подія сталася без особливого розголосу. Важко погодитися з цією думкою. Дорогичин був цілком свідомо вибраний Данилом місцем коронації, бо займав на той час важливе стратегічне положення на русько-польсько- литовському пограниччі. Саме в першій половині ХIII ст. зростає інтерес до південно- східної Прибалтики, яка була заселена переважно летто-литовськими племенами. Вказані землі стають об’єктом агресії з боку поляків, галицько-волинських князів та німецьких рицарів-хрестоносців. Прибалтика відігравала все більш помітну роль у європейській торгівлі. Поляки, не маючи достатньо сил, вирішили використати в цій справі німецьких рицарів-хрестоносців. У 30-их роках ХIII ст. князь Мазовії Конрад передав Тевтонському ордену т.зв. Хелмінську землю, що знаходилася в межиріччі Осси, Вісли та Древенці.

Фактично відразу тевтонці виступили як самостійна сила. Їхні завоювання мали нібито благородну мету – поширення християнства серед язичників. У 1237 р. Конрад віддав хрестоносцям Дорогичин, очевидно, не сподіваючись його утримати, оскільки на це місто претендував Данило, розглядаючи його як свою «отчину». I дійсно, Данило, розгромивши хрестоносців, у березні 1238 р. зайняв Дорогичин, що був непоганою базою для наступу на Прибалтику. Через три роки Данилу знову довелося відвойовувати Дорогичин. Симптоматично, що боротьбі з литовськими племенами приділено чи не найбільше уваги на сторінках Галицько-Волинського літопису. Ці події були основним «вектором» політики цього князя. Вони давали можливість «прорубати вікно» до Прибалтики. Водночас захоплення та освоєння важкодоступних земель створювало для галицько-волинських князів резервну територію, на якій можна було сховатися від нападів татар та інших завойовників. Про важливість «північної політики» Данила свідчить і перенесення ним своєї столиці до Холма і коронація в Дорогичині.

Ще одним гравцем на «прибалтійському політичному полі» став литовський князь Міндовг. У 30 — 40-х роках ХIII ст. цьому, без сумніву, талановитому військовому й політичному діячеві вдалося створити доволі життєздатний державний організм. Відносини Данила й Міндовга не були однозначними. Часом вони були союзниками, але частіше суперниками. Показово, що Галицько-Волинський літопис, який відображав симпатії та антипатії прихильників Данила, малює Міндовга в досить негативному плані.

Незадовго перед коронацією Данила Міндовг здійснив ряд політичних кроків, які змушували галицько-волинського князя погодитися на прийняття корони від римського папи. У 1250 р. Данило, використовуючи внутрішні роздори в Литовській державі, створив досить значну коаліцію, щоб розгромити цей небажаний для нього політичний організм. Намагаючись знайти союзників у боротьбі з Данилом, Міндовг прийняв католицизм у 1252 році, а в 1253 р. отримав від папської курії королівську корону. Тим самим у нього з’явилася можливість блокуватися з католиками проти Данила.

Варто звернути увагу на те, що Галицько-Волинський літопис спеціально акцентує увагу на хрещенні Міндовга. Наведемо цей уривок: «Миндовг, отож, послав до папи (Iнокентія посла) і прийняв хрещення. Але хрещення його обманливим було, бо потай він приносив жертви богам своїм…» Й далі літописець доводив, що Міндовг залишився поганином («поганство своє явно діяв»); тобто, він хотів показати, що Міндовг лицемір і зовсім не є християнином.

У контексті цих подій коронацію Данила можна розглядати як своєрідну відповідь на «християнський виклик» Міндовга. Однак королівська корона (а, отже, й визнання церковного пріоритету папи) дуже швидко виявилися непотрібними Данилу. Боротьба за австрійську спадщину була безрезультатною — Роман так і не став австрійським герцогом. Тим самим відпала потреба інтегруватися в політичну систему католицької Європи. З Міндовгом вдалося знайти порозуміння; не став реальністю і хрестовий похід проти татар. Та в ньому, власне, Данило й не був дуже зацікавленим.

Уже в 1257 р. папа Олександр IV пише до князя Данила листа, в якому докоряє за невизнання ним католицької церкви. Є й інші документи папської курії, які свідчать про «відступництво» Данила. Той же папа Олександр IV дозволяв Міндовгу завойовувати руські землі, а хрестоносцям, які виступали проти русичів, дарував відпущення гріхів. Ці документи засвідчують фактичну безрезультатність коронації князя Данила.