ЩОДЕННИК

Було йому, либонь, за сорок, але зберіг ще спортивну статуру. Трохи знав його молодим: грав в аматорській футбольній команді, стояв на воротах, часом, як не було кому, йшов у захист, а якось і в нападі появився. У півзахисті ніколи, зневажав оті тактичні хитрування: взад-вперед-упоперек... Нині у якійсь приватній фірмі працює. Стрів його на тротуарі біля лікарні, Зеник щойно вийшов звідти. Відвідував когось.

— Знаєте, ваш колега до шпиталю потрапив, — каже, називаючи відомого міській громаді активіста, «першого патріота» і т.д.

— Не знаю. А що йому?

— Інфаркт.

Овва, думаю собі, бо чомусь здавалося, що грав у політику той пан «не душею, а шкірою».

— Мабуть за партію так переживав, — несподівано продовжує. — А в якій партії він був?

Ну, це я знаю, називаю її, не перестаючи дивуватися: «За партію?»

— А там щось платять?

Зеник-футболіст знає: коли грав у команді, спонсори трохи платили, на недільне пиво було.

— Та ні, — говорю, — нічого партія не платить, туди ідейні йдуть, за переконаннями.

Дивиться недовірливо, ніби щось хоче сказати. І каже:

— Але ж напевно переживав чоловік сильно. Навіщо? Ну, скривдив хтось, то здачі дай, та так, щоб не кортіло більше. А от хвилюються, нервують, за серце хапаються... Я би їм показав серце! — грозив комусь невідомому.

Потім уже спокійно спитав, чи хочу піти з ним «на морозиво».