Перший український консерватор

Майже місяць тому видавництвом «Смолоскип» (Київ — Філадельфія) випущений довгоочікуваний в колах не лише науковців перший том повного зібрання творів нашого найбільшого суспільного й політичного мислителя XX століття, засновника модерного українського консерватизму й державницької школи історіографії В'ячеслава Липинського. Це перший том епістолярної серії листів В'ячеслава Казимировича, до якого включено його листи до кореспондентів у абетковому порядку від А до Ж. Усього 550 листів.

Грубенький фоліант, майже на 1000 сторінок, своєрідна біблія липинськознавства. Крім текстів листів до Олександра Барвінського, Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного), Бориса Грінченка, Михайла Грушевського, Василя Доманицького, Дмитра Донцова, Дмитра Дорошенка, Сергія Єфремова, Андрія Жука (усього 64 кореспонденти, редакції газет й громадських об'єднань),у книзі вміщено чотири передмови, в яких зроблено спробу аналізу джерельної бази друкованих листів; є переднє слово від головного редактора видання професора Ярослава Пеленського й археогафічний вступ, а також коментар, на який припадає майже 200 сторінок тексту. Дві третини матеріалу було скопійовано Романом Залуцьким, який, на жаль, не дожив до появи у світ цієї книги. Ним були підготовлені до друку усі листи, які зберігаються за межами України. Хронологічно листи охоплюють практично все життя В.Липинського. Перші листи датовані 1908 роком, а останні написані під його диктовку перед смертю 1931 року.

Перш ніж казати про цей том і що від нього можна чекати читачеві, повернiмося до історії самого проекту повного зібрання творів В.Липинського. На початку 60-х років XX столітті у Філадельфії заходами відомого українського літератора й журналіста Євгена Зіблікевича та гурту гетьманців і громадських діячів консервативного спрямування постав Інститут східноєвропейських досліджень імені В. Липинського, який ставив своєю метою зібрання в оригіналах і копіях рукописів видатного мислителя з наступним його виданням у повному зібранні творів. Концепцію видання розробив один iз найбільших наших істориків-концептуалістів Іван Лисяк-Рудницький. Він розраховував умістити всю спадщину у 25 томах, де окремою серією мав бути виданий архів В.Липинського, в тому числі усе його листування — як листи самого В'ячеслава Казимировича, так і листи до нього. Першими такими книжками, виданими у межах програми, були два томи: листи Осипа Назарука (підготував І.Коровицький, 1976 р.) й Дмитра Дорошенка (підготував І.Лисяк-Рудницький, 1973 р.) до В'ячеслава Липинського. Із історичних праць були надруковані «Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Богдана Хмельницького» (редактор і автор передмови Л.Білас, 1980 р.), «Україна на переломі. 1657—1659» (редактори Л.Білас і Я.Пеленський, 1991 р.), «Листи до братів-хліборобів» (1995 р.).

Попереду ще видання окремих історичних студій та суспільно-політичної публіцистики В. Липинського, а також наступних томів листування, у якому лише листи його самого потягнуть, крім першого, ще на три томи! На жаль, коли й надалі темпи підготовки томів ПЗТ залишаться такими ж, останній том зможуть побачити хіба наші діти, а може, й онуки. Шість томів виходили тридцять років, а це лише четверта частина з усього запланованого.

Тепер коротко про змістове наповнення першого тому «Листування В. Липинського», робота над яким тривала сімнадцять років. Листи, матеріал з котрих протягом останніх десяти років вже було частково використано в наукових публікаціях, дають незамінний ніякими іншими джерелами матеріал про діяльність В. Липинського як громадського діяча напередодні Першої світової війни, його намагання знайти своє місце серед когорти діячів демократичного табору перед революцією, його думки щодо проблем національного консервативного руху.

Листи дають безліч нового матеріалу до біографії В. Липинського. Скажімо, усі знають про останні кооперативні книжки В. Доманицького «Як хазяюють селяне в чужих краях» і «Шовківництво», проте абсолютно невідомою була роль В. Липинського в їхній появі. Він не лише читав коректуру, підредаговував їх та мав зв'язки із друкарнею, а й знаходив кошти на видання цих книжок. У листах розкривається історія першого та другого видання «Історії України» Миколи Аркаса, дискусії навколо спільної рецензії з Михайлом Грушевським.

Окреме місце займає підготовка й написання статей для збірника «Z dziejow Ukrainy» (1912) — перше авторське видання, яке принесло йому всеукраїнську славу. Виявляється, В. Липинський його збирався продовжувати ще на два томи, у листах до Сергія Єфремова наводиться навіть приблизний зміст наступного тому. В'ячеслав Казимирович допомагав М.Грушевському з ілюструванням його знаменитої «Ілюстрованої історії України» (1911).

У листах до Андрія Жука — найбільшому масиві листів цього тому — збереглися цінні думки В. Липинського щодо заснування і діяльності у 1911 році позапартійної групи «Вільна Україна», яка б поширювала у світі й для свого загалу ідеї самостійництва — прообраз майбутньої «Союзу Визволення України».

Взагалі листування з Андрієм Іллевичем — одне з найцікавіших у сенсі висловлення політичної думки В. Липинського. А деякі з його епістолярних міркувань заслуговують бути крилатими. Наприклад: «Ми нацією ще не єсть і без держави нею не будемо. Хто не за самостійність, той нищить ідею нації. «(Лист від 9.ІV.1920 р.)

Хоч і проминуло з тих часів уже 83 роки, актуальним цей вислів залишається й досі. Чи можемо стверджувати, що маємо майже п'ятдесятимільйонну націю, коли більшість населення не вихована у традиції пошани до власної держави та її культури? А прекраснодушні розмови про політичну націю прикривають справжнє бажання східноукраїнської еліти просувати дальшу «малоросізацію» усієї України.

В. Липинський пише в листах про необхідність мати нормальне стратифіковане суспільство, зі своїми правими й лівими, за органічність їхньої співпраці задля українського добра. Так, тоді ще існувала закорінена в український грунт і національна не в етнічному, а в духовному сенсі, «дідична» верства, яка не на словах, а на ділі вболівала за народ. Після її знищення у революційному вихорі в Україну прийшов інший власник, якого не пов'язують з цією землею ніякі морально-етичні принципи, власник —«временщик», користувач, а не господар конкретної землі, який не дбає про власне український інтерес. Йому не подобається демократія, саме та псевдодемократія, що сьогодні не влаштовує і нас. Про це застерігав нас з не такої вже й далекої відстані в часi В'ячеслав Липинський, уродженець волинського села Затурці, нащадок старовинного шляхетського роду.

Неможливо в короткій статті перелічити всіх тем, порушених у листах. Згадаємо ще про діяльність В. Липинського як посла Української держави в Австро-Угорщині (1918 р.), про творення української гетьманської мережі по всьому світу (20-ті роки XX ст.), про ідеї, які вкладав В. Липинський в поняття національної правиці. Дуже багато цікавого читач знайде й про причини конфлікту В. Липинського з гетьманом Павлом Скоропадським. Боронячи чистоту ідеї, В.Липинський мусив розірвати з гетьманом — і трагізм усієї ситуації постає в усій своїй невідворотності в листах до Д.Дорошенка, О.Жеребка, Т.Горнікевича, надісланих до редакцій найбільших українських газет.

Безперечно, вихід цієї книи — подія не лише для науковців. Гадаємо, ця праця стане явищем культурного життя, як свого часу стали «Історія України» Ореста Субтельного або нариси української історії Наталі Яковенко та Ярослава Грицака.