Коректне золото

Сенсація — явище суперечливе; зовні несподівана, приголомшуюча подія часто приховує передбачувану підоснову. Так і з результатами ювілейного Венеціанського кінофестивалю. З одного боку, ніби феєрверк відкриттів; з іншого — щось у цьому роді багато хто передбачав. Принаймні російських критиків і продюсерів, які були присутні на Мострі-60, не дуже приголомшив золотий дощ, що пролився на їхнього 40-літнього співвітчизника Андрія Звягінцева. Перша повнометражна картина московського режисера отримала відразу і головного Золотого лева за найкращий повнометражний фільм, і Лева майбутнього укупі зі стотисячною премією імені Діно де Лаурентіса за найкращий дебют.

Те, що щось в подібне намічається, було ясно ще до фестивальної прем’єри картини. Дуже великий шум супроводжував роботу Звягінцева ледве чи не на стадії зйомок. Коли ж у боротьбу за картину вступили головні світові кінодистриб’ютори калібру «Соні», а вже на фестивалі оглядач міланської «Коррера делла Серра» розсипався в компліментах, стало ясно, що без призу росіяни не поїдуть. Як водиться, дійсність перевершила очікування. Золотий дубль «Повернення» доповнив успіх випускника ВДІКу Мурада Ібрагимбекова — його п’ятихвилинна «Нафта» отримала Срібного лева як найкраща короткометражка.

Цікава, однак, складається тенденція. На минулому фестивалі сталося щось схоже: російський повний метр («Будинок дурнів» Андрія Кончаловського) і короткометражка («Клоун» Олени Євтєєвої) отримали Гран-прі журі та Срібного лева відповідно. Нині все набагато серйозніше, справ жній прорив. І було б дуже просто все списати на політичну кон’юнктуру, що змінилася — мовляв, Росія тепер найкращий друг Заходу, а директор Мостри Моріц де Хадельн — давній друг Росії. Проблема, швидше, в тому, що кон’юнктура якраз не змінилася, а залишилася колишньою. Як і раніше, потрібні фільми прогресивно наповнені, зі зрозумілим гуманістичним посилом і легкою екзотикою, на щастя, ще й мальовничо (саме мальовничо) зняті. «Повернення» саме і відповідало всім цим критеріям. Звягінцев скроїв свій дебют за ретельно випробуваним, перевіреним лекалами європейського арт-хауза. За сюжетом — роман виховання про батька, який невідомо звідки з’явився і відразу взявся робити з синів справжніх чоловіків. За виконанням — дуже серйозна драма, без тіні усмішки, що розгортається на фоні середньоруських озер і лісів. Знято все (див. вище) мальовничо. Грамотний фільм. Грамотний режисер. Коректне кіно. Очевидно, саме таке і потрібне сьогодні західній людині, втомленій боротися з примарними загрозами.

Проте й історії про причини реального нещастя також котируються. Про це «Нафта» — документальна монтажна картина на основі кінохроніки, що зафіксувала народження і розвиток нафтовидобутку в Азербайджані 1900—1930-х років. Зв’язок між нафтою і війною, нафтою і революцією у фільмі вибудовується явний і чіткий. Звичайно, у світлі подій останнього десятиріччя робота Ібрагімбекова виглядає надто актуально.

Політкоректний (на жаль, без цього слова не обійдешся) підхід проглядається і в інших рішеннях. Нічим не видатна картина ліванського режисера Ранди Чахал Саббаг «Повітряний змій» отримала вагомий Гран-прі журі, бо розповідає про кохання на лінії вогню, на ізраїльсько-ліванському кордоні, між дівчиною і солдатом із протиборчих таборів. І уже зовсім провальну «Розенштрассе» Маргарет фон Тротті було відмічено призом, щоправда, акторським: кубок Волпі за кращу жіночу роль дістався Каті Ріман. Акторські роботи у фільмі мало відрізняються, оскільки тонуть серед натужного пафосу і розірваних на клапті пристрастей. Але, знову-таки, сюжет: реальна історія часів Голокосту. Образливо з року в рік спостерігати, як дійсно трагічна тема Катастрофи втілюється бездарно, безлико і кон’юнктурно. Але це вже окреме питання.

Головна нагорода паралельного конкурсу «Проти течії» — приз Сан-Марко — відійшла до ще одного актуального фільму «Лимонна горілка», знятого Хінером Салеємом, іракським курдом за походженням, про життя немолодого курда в пострадянській Вірменії.

«Проти течії», на загальну думку, вийшов ледве чи не більш цікавим, ніж основний конкурс. Принаймні, талановитих або хоча б неоднозначних робіт, у тому числі акторських, вистачало. Іноді таке спостерігалося навіть у відверто нудних картинах, як, наприклад, таїландське «Останнє життя у Всесвіті», яке врятував від повного забуття Асано Таданобу, що точно зіграв роль закоханого самовбивці, — його і нагородили як найкращого актора «Проти течії». До речі, акторські призи в паралельному конкурсі — одна з новацій фестивалю. Найкращою актрисою тут визнано Скарлет Джонассон — вона зіграла юну красуню в фільмі Софії Копполи «Втрачено в перекладі». Тут, на щастя, ніякої політики та міжнаціональної ворожнечі немає й близько; усього лише історія роману, що не відбувається між Шарлоттою-Джонассон і Бобом Харрісом-Біллом Мюрреєм. Історію розказано смішно, знято професійно, такий ненав’язливий гламур — а що ще потрібно глядачу?

Глядачу потрібні самураї з гострими мечами, що поодинці відправляють на той світ легіони лиходіїв. Такеши Кітано злегка спантеличив знавців його творчості, знявши новий фільм «Затоїчи» в стилі класичних японських батальних фільмів. Але Кітано не був би собою, якби не перетворив абсолютно новий для нього жанр ледве чи не в комедію, розсипавши по всьому фільму масу дотепних трюків і немислимих ситуацій. У результаті ареопаг основного конкурсу сподобився присудити фільму спеціального Срібного лева. Іншими словами, сталося те, що мало було статися ще на торішній Мострі, коли Кітано представив справжній шедевр «Ляльки».