Нерiвний союз

Є твори мистецтва, які стають яскравою подією в житті нації буквально з перших хвилин їхньої появи. 1869 року молодий польський художник iз Кракова Ян Матейко (1838— 1893) продемонстрував широкому загалу картину «Люблінська унія». Грандіозне полотно (289 см х 512 см; 35 осіб) відобразило кульмінацію події, що 300 років тому була чи не найважливішою віхою історії Східної Європи. 28 червня 1569 року в місті Любліні в ренесансному замку підписувалася унія двох країн — Польського королівства і Великого князівства Литовського. На мапі Старого Світу з’явилася найбільша держава — Річ Посполита (дослівно з польської: rzecz — справа, pospolita — народна; тобто республіка) зі столицею у Варшаві.

На час створення цього грандіозного полотна землі колишньої Речі Посполитої знаходилися під владою трьох європейських потуг — Російської імперії, Пруського королівства (з 1871 р. — Германської імперії) та Австро-Угорської імперії. Важко перебільшити значення картин Яна Матейко — в історичній серії митця можна відзначити такі фундаментальні роботи, як «Битва під Грюнвальдом», «Костюшко під Рацлавицями», «Дзвін Сигізмунда», «Пруська данина», «Проповідь Скарги» — для польського національно-визвольного руху й, у першу чергу, самоідентифікації колишньої державної нації iз славною історією.

Ім’я Яна Матейко стоїть поряд із такими визначними будителями польського відродження, як письменники Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Юзеф-Ігнаци Крашевський, Болеслав Прус, Нобелівський лауреат за 1905 рік Генрік Сенкевич, композитор Фредерік Шопен... Уродженець Кракова, Ян Матейко вчився й працював у рідному місті, в Мюнхені й Відні. В 1873 році він став директором Краківської школи мистецтв.

До речі, картина «Люблінська унія» до початку Другої світової війни була частиною експозиції музею князів Любомирських у Львові, потім переховувалася польськими патріотами. А вже після 1945 року вона зберігалась у Національному музеї у Варшаві. 1957 року картину подарували Люблінському музею, в якому вона стала окрасою багатющої експозиції.

Для подальшої долі України Люблінська унія відіграла дуже важливу роль. Більшість українських земель до 1569 року були у складі Великого князівства Литовського. Лише Галичина й крайній захід Волині й Поділля підпорядковувалися Короні Польській. За результатами унії Київщина, більша частина Волині, Брацлавщина і Підляшшя були інкорпоровані — фактично анексовані — до складу земель Корони.

В чому ж причина такого нерівного «союзу»? Литва, більшість населення якої складали українці та білоруси, в середині ХVI століття переживала складні часи. Держава загрузла у Ливонській війні з Московією та вже не витримувала пресингу постійних навал кримських татар. До того ж шляхта ВКЛ прагнула отримати військову допомогу Польщі (величезні витрати виснажили скарбницю) і домагалася таких же рівних прав, які фактично мали навіть дрібні шляхтичі на сеймі у Варшаві.

Великі землевласники в Литві, — передусім, князі Радзивілли, Острозькі, Сангушки, Ходкевичі, Вишневецькі — в свою чергу, погоджувалися на союз лише за умови існування окремого сенату і сейму в Вільнюсі (Вільно). Тож у березні 1569 року переговори зайшли в глухий кут, а деякі делегати-можновладці Литви таємно залишили Люблін. Особливо критично до унії були налаштовані Радзивілли (Миколай «Рудий» і Кшиштоф), князь Василь-Костянтин Острозький і Ян Ходкевич. І все ж дрібна шляхта ВКЛ зробила вибір — на своїх сеймиках представники Підляшшя, Волині та Київщини оголосили про приєднання цих земель до Корони.

В червні 1569 року розпочався другий раунд обговорення умов унії. Під сильним тиском поляків (головну роль тут відігравали єзуїти) та шляхтичів ВКЛ, магнати-опозиціонери були вимушені піти на компроміс. Утворювалася союзна держава — Річ Посполита — з єдиним виборним королем, сеймом у Варшаві; запроваджувалися єдині грошова одиниця та податки; лише сенат, сейм і король мали право вирішувати зовнішньополітичні питання державної ваги.

Між тим Литва (її територія стала вдвічі меншою і відтепер включала лише литовські, білоруські землі, а також частину Смоленщини, Курляндію і Ліфляндію) утримала за собою деякі залишки автономії: як от військо, уряд, суд, великокняжу адміністрацію й окремі закони. Король Польщі одночасно проголошувався й Великим князем Литовським. На той час королем був Сигізмунд II Август (на картині стоїть у центрі з хрестом у руці), останній представник династії Ягеллонів. Ще 1385 року між Польщею і Литвою була підписана Кревська унія, за якою шлюб королеви Ядвиги і литовського князя Ягайла (Ягелло) повинен був дати початок новій союзній державі. Шлях цей був довгим і складним. Держави фактично залишалися незалежними, проте тісно співпрацювали — згадаймо блискучі перемоги союзників під Грюнвальдом над хрестоносцями 1410 року та під Оршею над московитами 1514 року, де військами керував великий гетьман литовський, князь Костянтин Іванович Острозький.

А от хто виявився у програші після підписання Люблінської унії, так це українці, які складали більше третини населення Речі Посполитої. Опиралися польській і католицькій експансії й деякі магнати й шляхтичі. Так, князь Василь-Костянтин Острозький, якому у Луцькому і Кременецькому повітах належало 100 міст, 40 замків і понад 1300 сіл, очолив боротьбу за охорону прав православної віри; він постійно опікувався розвитком культури, освіти, друкарства в Україні: в Острозі 1576 року була заснована перша в Східній Європі Вища школа, яку сучасники називали Академія; 1578 року князь видав «Буквар», або «Азбуку».

На картині Яна Матейка він стоїть поблизу (ліворуч) від короля Сигізмунда II Августа разом із старшим сином Янушем (Іваном) Острозьким. Останній пішов шляхом більшості дітей і онуків литовських, українських, білоруських магнатів, які зраджували віру пращурів заради привілеїв та можливості робити державну кар’єру. Так, Януш зрікся православ’я і прийняв католицтво, а одна гілка роду Радзивіллів — колись ревного протестанта Миколи «Чорного» — зреклася кальвінізму також на користь панівної релігії.

Контрреформація вже на початку ХVII століття майже остаточно взяла гору. Спроба знайти консенсус між представниками різних релігійних конфесій завершилася невдачею. Річ Посполита, що на початку свого утворення була чи не найбільш толерантною державою в питаннях релігії в Європі (згадаймо «святу» інквізицію, Варфоломіївську ніч в Парижі), поступово, але невпинно ставала країною, де православ’я, кальвінізм, аріанство, трінітаризм ставали гнаними. У Великому князівстві Литовському в ХIV—XVI століттях вплив українських, білоруських князів і магнатів на справи держави часто був визначальним, старослов’янська мова — державною, а про будь-які переслідування на конфесійному та національному ґрунті не могло бути й мови.

На картині видно, що на колінах iз мечем у правиці Микола «Рудий» Радзивілл, а за ним (праворуч, спираючись на лікті) — гетьман Литви Ян Ходкевич. Праворуч на кафедрі стоїть дочка польського короля Анна Ягеллонка. Полотно чудово передає складну архітектоніку цієї важливої події; амплітуда емоцій учасників зібрання коливається від радощів до розпачу, й навіть розгубленості. Що ж, кожен мав на це право, в кожного з учасників цього дійства була своя правда, але в будь-якому разі мусимо визнати: Ян Матейко створив неперевершений шедевр історичного живопису (не побоюся сказати незрівнянний), за який отримав 1870 року в Парижі вищу нагороду Франції — орден Почесного Легіону, вкрай рідкісний випадок вшанування іноземця в історії цієї країни. На жаль, Ян Матейко не зміг втілити в життя багато своїх фундаментальних розробок. Але спадщина, яку він залишив Польщі й усьому світові, вражає й по сьогодні.