Чоловіча робота

Рівно два з половиною роки один місяць і чотири дні тому контингент ЗС України (у складі 4-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону і 20-го окремого вертолітного загону) під егідою ООН розпочав виконання миротворчої місії у Сьєрра- Леоне. За час перебування в африканській країні склад українського контингенту зазнав трьох ротацій (цими днями відбувається четверта), і багато що у Левиних Горах змінилося. Досить сказати, що відтоді, як на територію Сьєрра-Леоне ввели війська UNAMSIL, «сокиру» громадянської війни (повстанців проти правлячого уряду) місцеве населення приховало. Представники різних народностей (основні — менде і темне) беруть у руки зброю переважно для того, щоб добровільно продати її миротворцям. За офіційними даними представників ООН, ціна одного автомата російського або американського виробництва коливається від 20 до 30 доларів США. А мирний плин життя у країні порушують хіба що рештки повстанських формувань на прикордонних iз Ліберією територіях (деякі iз повстанців, до речі, нині служать під урядовим прапором Сьєрри).

Втім, за останні тридцять років у країнах західноафриканського регіону сталося 72 державнi перевороти. Тому цілком можна зрозуміти місцевих жителів, які — не вирізняючись особливою освіченістю — вважають, що війська UNAMSIL — це гарантія їхнього мирного існування.

СЛУЖБА ЙДЕ

Звіти ООН свідчать, що український контингент (529 осіб) у Сьєрра-Леоне успішно справляється з виконанням покладених на нього завдань. Тоді як самі миротворці (слід зауважити, визнані там професіонали) кажуть про виконання поставлених перед ними завдань по-армійському лаконічно. Приблизно так, як ділилися між собою враженнями українські журналісти, які пройшли «бойове хрещення» у процесі п’ятигодинної поїздки від бази поблизу аеропорту Лунгі до бази поблизу населеного пункту Хастінгс. Поклавши руку на серце, те, по чому автомобілі їздять у Сьєррі, навіть у знайомих iз «якістю» дорожнього покриття у Кривому Розі викликає стан легкого культурного шоку. Тим часом, військові з ремонтно-відновлювального батальйону тільки за час останньої ротації перевезли понад 15 тис. осіб, близько 700 тонн різних вантажів, а також із «плечем підвезення» понад 500 км доставляли пальне іншим контингентам місії ООН. «Досвід, досвід, досвід», — так оцінив командир українського контингенту, полковник Ігор Стельмах користь, яку отримують для себе військовослужбовці. Ще б пак! Багато хто з них зізнається, що з часів розпаду СРСР вже встигли забути, як виглядає автомобільна колона.

Вертольотчикам у плані підвищення кваліфікації й поготів можна позаздрити. У якій, скажіть, льотній частині України можна з початку квітня до середини липня налітати загалом майже 5000 годин? А у Сьєррі, до того ж, їм доводиться виконувати цілком конкретні завдання: повітряне патрулювання, доставку вантажів, перевезення воєнних злочинців до острівних в’язниць тощо.

Цікавіше йдуть справи на службі у ремонтній роті. З’ясувалося, що 180 із 220 одиниць бронетанкової техніки (БТР-60 і БТР-70) та 69 із 274 автомобілів українці передали в оренду іншим контингентам UNAMSIL. Причому за час останньої ротації військові із ремонтно-відновлювального батальйо ну підготували 913 фахівців-миротворців із інших країн (серед них — 215 командирів і 273 водіїв БТР, а також 153 «пілота» авто). Згідно з інформацією, яку вдалося зібрати кореспонденту «Дня», найбільшу зацікавленість у отриманні ук раїнських сертифікатів на право керування військовою та звичайною технікою демонстрували пакистанці та нігерійці. Тож, саме військові з Нігерії й завдають своїм українським колегам-ремонтникам найбільше клопоту. Процес підготов ки водіїв (не тільки нігерійців) займає в цілому два тижні (по шість робочих днів). А добрий десяток БТРів, які стоять на майданчику в Хастінгсі, чекаючи на ремонт, — найкраще свідчення того, що за півмісяця освоїти керування вдалося не багатьом. На це ж вказують і офіційні звіти батальйону, і слова ремонтників, які дивуються, «якому громадянинові з Нігерії спало на думку «спиляти» задню частину у БТР-60?»

Отже, скучати українським миротворцям у Сьєрра-Леоне доводитися тільки за Батьківщиною та близькими. Здебільшого — у сезон дощів, коли будь-які ремонтні роботи, фактично, неможливі, а кількість автомобільних перевезень помітно скорочується...

КОМАР НЕ СПИТЬ

Єдиною і більш ніж відчутною загрозою для миротворцiв у Сьєрра-Леоне є комахи, які поширюють плазмодіїв, гельмінтів та одному Богу відомо, які ще захворювання. Нас просили не шокувати громадян реальною статистикою захворюваності малярією серед українських військових. Не будемо. Зауважимо тільки, що комарі там не роблять винятків ні для кого, а офіційно надані цифри свідчать: після восьми місяців служби кількість українців, хворих на «болотяну лихоманку», потроюється. Адже профілактичний засіб від малярії («найпросунутіший» із використовуваних — «Lariam») можна вживати, щонайбільше, шість місяців. Таблетки, звичайно, допомагають далеко не завжди, але триваліша профілактика малярії здатна викликати ускладнення для печінки. Служити ж українським миротворцям у Сьєррі доводиться іноді й вісім місяців, і рік.

Друге, що звертає увагу у зв’язку з цим, — це меню у столовій для солдат і прапорщиків. За п’ять днів перебування на базі у Хастінгсі нам тричі довелося смакувати картопляне пюре з оселедцем. Треба бути, швидше, досвідченим геологом, ніж дієтологом, щоб відшукати у такій вечері повний комплекс вітамінів, обов’язковий для підтримки імунітету. «Ревіт», який видають солдатам, навряд чи може компенсувати повноцінне харчування. Повноцінне, знову зауважимо, не для тієї переважної частини ЗСУ, яка займається фермерством на Батьківщині, а для тих хлопців, які виконують свої безпосередні обов’язки у непростих, м’яко кажучи, кліматичних умовах. І тим дивніше, що в Лівані або, скажімо, в Югославії солдатські обіди разів у п’ять «комплексніше».

ПОРІВНЯЛЬНЕ ПІЗНАННЯ

Однак їжа в солдатській столовій (вона, до речі, частенько привертає увагу мавпи Каті, яка живе на базі у Хастінгсі з двома мавпенятами) дивує тільки на перший погляд. Справа в тому, що, крім миротворців із України, щодо невеликого контингенту з Росії, білих військових у UNAMSIL можна перерахувати на пальцях. Керують місією із Вашингтона, а служать у Сьєррі пакистанці, нігерійці, ганійці, бангі та інші неєвропейці. Практика інших миротворчих місій свідчить, що француз або громадянин США вельми неохоче сідає обідати, якщо на столі — менше, ніж п’ять страв. Але навіть чорношкірі творці миру у Сьєрра-Леоне дивуються: чому класні професіонали з України заробляють під егідою ООН менше, ніж будь-хто в місії. Тобто — менше нігерійців, пакистанців та іже з ними.

Порівнювати ж зарплати українців у Сьєрра-Леоне (рядовий отримує $575 зарплати плюс $40 «сигаретних» від ООН) з доходами інших військових із цивілізованих країн і зовсім тоскно. Для прикладу — вертольотчик США заробляє в тих самих умовах $16000 на мiсяць. Втім, їдуть (нерідко вдруге) українці до Сьєрра-Леоне, як правило, саме за грошима. Винятком є ті, хто хоче форсувати вихід на пенсію та залишити лави ЗСУ (благо, рік служби у «гарячій точці» законодавство нашої країни прирівнює до трьох).

Таким чином, через зрозумілі причини на тлі інших контингентів UNAMSIL українські миротворці виглядають дуже виразно. Шкода тільки, що їхній професіоналізм наша держава оцінює не так високо, як суміжні контингенти та місцеве населення. Хоч, справедливості заради, слід визнати, що воюють пакистанці та нігерійці також непогано. Останні, власне, й навели лад у Сьєррі ще до приходу туди військ ООН. Потім, як напівсерйозно розповіли «Дню», «на нігерійців одягли «блакитні каски», і ті погодилися бути миротворцями».

ЯК КОЗАКИ АФРИКАНЦІВ МИРИЛИ

Окрема тема — контакти миротворців із місцевим населенням. Ці відносини суворо регламентовані розпорядженнями ООН. Зокрема, африканцi, які прибирають територію бази та миють машини, — це, як виявилося, не релікти рабовласницького ладу. Просто в умовах тотального безробіття та бідувань Об’єднані Нації таким чином хоч якось займають жителів Левиних Гір.

Загалом навіть миротворцям, які патрулюють сухопутні кордони Сьєрра-Леоне з Ліберією (де зараз спостерігається зростання кількості біженців та підвищення активності повстанців), заборонено носити табельну зброю та вступати у протистояння з населенням. Місяць тому, як розповів «Дню» командир 4-го вертолітного загону полковник ЗСУ Василь Чуп, таке миролюбне патрулювання закінчилося тим, що військового із Росії та його чорношкірого колегу захопили повстанці. Першого миротворця посольство РФ потім довго і, дякуючи Боговi, успішно рятувало, а доля другого донині невідома. Втім, насправді миротворців жителі Сьєрри, як уже було сказано, шанують і поважають. Особливо — постраждалі від війни. «Блакитні каски» для місцевого населення, крім усього іншого, — це «friends», у яких можна попросити «чоп-чоп» (у значенні — поїсти).

Про звичаї та лінь громадян Сьєрра-Леоне миротворці складають, як може здатися, легенди. Детальніше на цьому ми зупинимося в одному з найближчих номерів «Дня», але утриматися від того, щоб навести кілька прикладів тамтешньої дійсності просто неможливо.

Негласне правило спілкування з місцевим населенням №1 свідчить: «Ніколи його, населення, не годуйте». Були випадки, коли наші миротворці- вертольотчики у Східних регіонах країни виступали посередниками в переговорах між конфліктуючими селищами (грабіж одного з них ледь не закінчився кровопролиттям в іншому). Оперативно прибулим на місце події миротворцям потерпіла сторона висунула дві вимоги: «голови кривдників» і... «чоп-чоп». Друге наші військові задовольнили одразу, за вечерею. Вранці місцеві парламентери вже стояли в очікуванні сніданку, з друзями. Нагодували. До обіду підтяглася значна частина населення селища. Відмова у видачі провізії (запас, логічно, не був безмежним) призвела до щирого та озброєного обурення тубільців: мовляв, раніше годували, а зараз відмовляєтеся! Про голови кривдників забули всі, навіть українські миротворці.

Ця медаль має й реверс: неможливо бути певним у тому, що, давши «чоп-чоп» голодним дітям, ти зробив добру справу. Особисто довелося спостерігати, як з десяток малюків вихопили пакет із печивом у миротворця і почали ділити його вміст «не за справедливістю». Причому до такої міри, що хлопчина років десяти, який спритно набрав жменю ласощів, не звернув жодної уваги на свою молодшу сестричку, яка заливалася сльозами. Миротворці пояснили, що нерідко християнські прагнення призводять в результаті до найнепоправніших наслідків.

Вищеописані випадки, зробивши над собою зусилля, можна укласти в рамки осмислення. А ось те, як українці будували для мiсцевих дiтей школу, справді приголомшує. Ні, школу наші хлопці збудували самі і, слід сказати, добротну. Ось тільки пісок на океанському узбережжі місцеве населення їм хотіло... продати. Жодні пояснення не допомагали, навіть спеціально доставлений для переговорів голова селища (в якому будували школу) не зміг переконати своїх співвітчизників. Довелося нашим будівельникам миру їхати в інше місце. До речі, після збудування школи, батьки її майбутніх учнів одразу ж розпочали релігійний диспут на тему, якою ця школа буде: християнською чи мусульманською. А миротворцям на знак вдячності було запропоновано... засипати канаву, де тубільці купалися, прали, і з якої, одночасно, пили дощову воду. Канава, як з’ясувалося, в сезон дощів переповнюється, а потоки води з неї враз могли затопити ганок побудованої школи. Ідея, що засипати канаву можна своїми зусиллями, не спала на думку навіть старійшині...

РЕЗЮМУЄ МИТНИЦЯ

Відкриваючи серію публікацій про Сьєрра- Леоне, не можна обійти мовчанням другу (після тамтешніх комарів) головну проблему миротворців — настирливих українських митників. Хоч як це дивно, але жодних нормативних преференцій на митниці наші військові після повернення з-за кордону не мають. Навіть у порiвняннi з «човниками»... Чи прикро миколаївським митарям за державу (миротворці якої отримують, знову наголосимо, менше, ніж нігерійці) — невідомо. Але з того, що один із рейсів із Сьєрра-Леоне під час триваючої ротації проходив митний кордон України впродовж восьми (!) годин, можна зробити висновок: на митниці були дуже раді бачити українських миротворців живими. Залишається побажати нашим військовим міцного здоров’я.

P.S. Журналісти «Дня» висловлюють подяку Міністерству оборони та полковнику ЗСУ Євгену Свирському за цікаву програму перебування у Сьєрра-Леоне.