ЩОДЕННИК

Згадується післявоєнне дитинство. Йдемо з бабусею дорогою, що з’єднує два села, відділені одне від одного чотирма кілометрами шляху, який пролягає по луках, де не росло жодного дерева, яке б давало тінь, а тільки трави, трави, трави... Липнева спека. Та така пекельна, що здавалось — повітря кипить, як вода у чавуні, приставленому до полум’я в печі. Хоч би подих вітру або ковток води.

Бабуся звертає зi стежини і веде мене до невеличкої улоговини, а в ній натрапляємо на маленький ручаєць. Опускаємо долоні в воду, плескаємо нею в обличчя, на шию, а потім п’ємо прохолодну рідину з чистих долонь.

— Спасибі тобі, струмочку! — завершує наш обряд бабуся.

— А хіба він чує? Навіщо ви дякуєте? — запитую.

— Та ж нехай. Якби вовк напився, то й так би побіг. А ми ж люди. Подумай, кому потрібне слово «спасибі»...

Думаю. Думала тоді всю дорогу. Думаю все своє життя. Вже сама бабуся. І тепер уже моя внучка дивується, коли ми йдемо стежкою і я розмовляю з сонцем, вітром чи річкою.