ЛIНIЯ ПОДIЛУ

Наталя КОНДРАТЮК, журналістка, завідувачка представництвом «Першого каналу» (Росія) в Україні:

— «Если бы молодость знала...» Мені здається, що першою половиною цієї класичної фрази вичерпується суть конфлікту. При цьому «знала» для мене — філософське поняття. У ньому ті глибини, які, хоч як намагайся, без досвіду не осягнеш. Сама неодноразово відпускала невтішні зауваження на адресу редактора, котрий викреслював з матеріалу найкращі, як на мене, рядки. Зараз іноді доводиться i мені робити те ж саме. У юних очах я бачу аналогічну реакцію. Немає конфлікту поколінь. Є віковічне нерозуміння. Воно не пов’язане з професійними категоріями. Як свою дочку я ніколи не зможу переконати, що життя в 14 років тільки починається, як моя мама не може переконати мене, що після енного віку настає друга молодість, так і молодому журналісту здається, що саме тепер у нього найбільш вірні відчуття, найбільш правильні оцінки, найбільш логічні висновки. Зараз, згадуючи, я iз себе сміюся. Тоді — готова була лобом йти на таран, доводячи свою правоту. Є дуже талановита молодь, але у неї не повинно бути упевненості у власній геніальності. Є дуже талановиті «старі», але у них не може домінувати почуття власної непогрішимості. Мені здається, може бути змагання в професіоналізмі. Але не конфлікт амбіцій.

Іванна КОБЕРНИК, ведуча програми «Факти» (ICTV):

— Мені здається, конфлікту особливого немає, і я не переконана, що це добре. Як відомо, різні покоління не тільки сваряться, але й збагачують одне одного. Новинна журналістика в Україні ледь вийшла на рівень тридцятилітніх у середній ланці управління, а основна кількість колег не так давно святкувала двадцятиліття (за невеликим винятком). Я дуже добре пам’ятаю 2000-й рік, коли запускалися «Факти» на IСТV. Як ведуча, я вважала себе практично новачком і думала, що мене всього навчать. Але довелося вчити інших, і я добре пам’ятаю, як це важко — не просто вчитися плавати, коли тебе кинули в річку, а вчитися плавати одразу на змаганнях високого рівня. Якби в редакції було кілька поколінь, можна було б вчитися на чийомусь прикладі. Але тут знову український підводний камінь: ті, кому сьогодні п’ятдесят, засвоїли зовсім інші стандарти журналістики, і переставити колеса на нові рейки змогли одиниці. Підсумок: тридцятилітні міцно закріпилися в дуже багатьох нішах журналістики в період «первісного накопичення журналістського капіталу», і оскільки житимуть вони, дай Боже, довго, то довго вирішуватимуть долю своїх компаній, якщо розвиватимуться, не зупиняючись на досягнутому. «А що ж нам робити, якщо ви всі ще молоді, а у нас теж вже амбіції?» — чула я кілька разів від сьогоднішніх студентів чи свіжих випускників. На це є одна відповідь: коли відкрили Америку, заробити мільйони було легше, ніж нинi в цій стабільній країні. Але й у той час чомусь далеко не кожен став супербагатієм. «Всі місця зайняті» — це відмовка, виправдання відсутності свіжих ідей.

Артем ПЕТРЕНКО, директор ТВО «Новини» Національної телекомпанії України:

— Немає ніяких конфліктів поколінь. Просто людям різного віку подобаються різні речі, у них різні звички, підсвідомі установки. І від культурного рівня залежить, чи зможуть вони прийняти і зрозуміти одні одних. Це стосується всіх, не тільки журналістів. А журналісти зобов’язані враховувати смаки різних вікових груп телеглядачів.

Іноді різниця у світогляді справдi величезна. Її не відчуєш у приватних телекомпаніях. Неефективні працівники довго не затримуються. Інша річ — державне ТБ. Тут є посередні журналісти, які стверджують, що вони фахівці високого рівня, але їм не дають працювати. Проте на запитання, чому не йдуть до інших телекомпаній, де значно вища зарплата, відповідають: «Ми — патріоти НТКУ». Тут приховується головна світоглядна лінія поділу. Я б людей розділяв не на старих і молодих. Умовно людей можна розділити на активних і пасивних. Позиція перших: я хочу, я знаю, все залежить тільки від мене, хай обставини підстроюються під мене, а не я під них. Другi живуть за принципом: від мене нічого не залежить, вони мені не дають, вони мене не розуміють і таке ін. Таких хочеться спитати: а що ви зробили, щоб вас зрозуміли?

У тележурналістиці за право бути в ефірі треба боротися і щодня доводити свою спроможність. За ринкових умов по-іншому не можна. Глядачу байдуже, яка у вас форма власності та чи є достатнє фінансування. Глядачу потрібен якісний продукт. Для цього треба багато працювати і вчитися. Кожного дня.