ГАЗОВI ЛАБIРИНТИ

У муках створюваний Україною і Росією міжнародний газотранспортний консорціум управління українською газовою трубою, що йде в Європу, — один із найбільших геоекономічних й одночасно геополітичних проектів у світі. Він мало не щодня додає нові сторінки до своєї, ще практично не розпочатої, історії. У середу такими стали протоколи зустрічі прем’єр-міністрів України та Росії.

Перед цими переговорами український прем’єр Віктор Янукович анонсував обговорення у Москві ходу реалізації досягнутих раніше двосторонніх домовленостей, у тому числі проекту створення міжнародного газотранспортного консорціуму. «Це питання постійно знаходиться у русі на рівні експертів, фахівців... Ми торкнемося цієї теми в обов’язковому порядку, обов’язково пройдемося з усіх питань протоколу останнього засідання спільної двосторонньої комісії і звіримо годинники, подивимося, що у нас рухається вперед, а що треба ще підтягнути», — сказав В. Янукович. Касьянов був оптимістичнiшим. Після переговорів він сказав, що до кінця серпня Росія й Україна завершать підготовку всієї документації щодо міжнародного газотранспортного консорціуму, котра необхідна для переходу до роботи з фірмами третіх країн, насамперед, із Німеччиною. М. Касьянов зазначив, що найближчим часом віце-прем’єри Росії й України нададуть главам двох держав офіційний звіт про виконану роботу зі створення міжнародного газотранспортного консорціуму. «До кінця серпня передінвестиційна фаза, яка закінчується, повинна бути повністю відпрацьована», — сказав М. Касьянов. Він відзначив, що «визначені об’єкти й обсяги інвестицій», хоч, за його словами, поки ще рано говорити детальніше...

Тим часом переговори з «Газпромом» щодо умов створення газотранспортного спільного підприємства почала Білорусь. Там базою для нього стане ВАТ «Белтрансгаз». Згідно з білорусько-російською міжурядовою угодою відповідне СП повинні створити менше ніж через місяць — уже до 1 липня 2003 року. Білоруська сторона підготувала кілька варіантів приватизації своєї труби (ринкова вартість $3,5 млрд.). Це може бути відкритий аукціон з інвестиційними умовами купівлі 48,99% акцій «Белтрансгазу». Другий варіант передбачає поетапний продаж пакетів акцій у 20,30% та 48,99% акцій. Існує й потенційна можливість прямого продажу інвестору 48,99% акцій (у разі проведення повторної емісії). При цьому обов’язковою умовою є викуп у «Газпрому» білоруської ділянки газопроводу «Ямал — Західна Європа» балансовою вартістю понад $900 млн. У будь-якому з варіантів Білорусь має намір зберегти у державній власності контрольний пакет акцій. Крім того, його продаж інвестору супроводжується переліком серйозних умов, виконати які може, природно, тільки російський «Газпром». Зокрема, йдеться про обсяги і ціну газу, що постачається країні до 2020 року, а також про інвестиції в реконструкцію білоруської газотранспортної системи і будівництво її конкретних об’єктів, а також про соціальні гарантії для працівників «Белтрансгазу».

Іронія ситуації очевидна. Чи не стануть білоруські підходи, особливо у випадку, якщо їхня реалізація випередить українсько-російський «шлюбний» процес, орієнтиром і для іншої пари газових переговорників? Ну хоч би у плані їхньої відкритості для громадськості? Адже що сьогодні відомо про принципи формування консорціуму в Україні? Хіба що стислий опис трьох пропонованих моделей, згідно з якими у нього могли б бути виключно операторські функції чи функції управління поставками газу. Згідно з третім варіантом газопроводи можуть здати консорціуму в концесію (проти цього українська сторона на даному етапі категорично заперечує). Крім того, не виключена й перспектива приватизації, поки що не передбачена для магістральних газопроводів українським законодавством. Усе інше, включно з існуючою домовленістю про розподіл часток, приховане у темряві переговорів, у тому числі поки що немає повної ясності і в питаннях входження до консорціуму інвесторів із далекого зарубіжжя (Німеччини, Франції, Італії тощо). Усе це створює враження, що, незважаючи на стриманий оптимізм, випромінюваний переважно російською стороною, насправді переговори зайшли в глухий кут.

Цей висновок певною мірою підтверджують версії парламентських джерел «Дня», близьких до ПЕК, про те, що до консорціуму вирішено влити нову кадрову кров. «Донором» нібито повинен стати нинішній глава НАКу «Нафтогаз України» Юрій Бойко, якому пророкують пост керівника консорціуму. Причому, схоже, єдиноначального, а не тільки від України — судячи з добрих відносин, що склалися у нього з російською стороною (згадаймо реверс «Одеса — Броди»), а вона, цілком можливо, не заперечуватиме. Одночасно планується чергова реорганізація (аж до ліквідації) самого «Нафтогазу», створеного під дещо вже призабутого Ігоря Бакая для «підвищення ефективності роботи». Та вiн, проте, й понині залишається найбільшим боржником українського бюджету.

Якщо версії про ліквідацію НАКу і переміщення Бойка мають під собою реальні підстави, то можна припустити, що з допомогою цієї багатоходової операції влада намагається вирішити відразу кілька політичних, економічних і управлінських проблем.

Передусім, з допомогою суми названих заходів, очевидно, планують зрушити з точки замерзання консорціум. Досвід, енергія, ринкова хватка, а також вхожість на Банкову й, одночасно, російські зв’язки Бойка, безумовно, відіграють тут не останню роль. Разом із тим надзавдання у цій справі — передконсорціумна підготовка самої газотранспортної системи України, обтяженої (у нинішньому її вигляді) боргами перед бюджетом і векселями. Очиститися від них можна легко і просто, якщо, скажімо, ліквідувати «Нафтогаз», «справедливо» розподіливши між його дочками- спадкоємицями активи і пасиви. І зробити при цьому одних чистими, а інших, м’яко кажучи, не дуже. Цей процес, судячи з несхвального висловлювання голови Мін’юсту Лавриновича про дисконтний продаж векселів дочірніх компаній «Нафтогазу», певною мірою вже тліє...

Водночас доля Бойка у світлі цієї кадрової рокіровки уявляється не зовсім зрозумілою. Оприлюднення «таємничих» московських протоколів про реверс нафти за системою «Одеса—Броди» викликало у нього дуже нервову реакцію (зважаючи на неадекватні заяви прес-служби НАКу). Судячи з усього, у та навколо НАКу борються кілька груп, і переміщення Бойка може розрядити ситуацію. Тоді консорціум для Бойка — вже ніяк не підвищення, а переміщення на периферію управлінської піраміди, де над ним щонайменше буде три- чотири керівники.

Першим призером (у разі реалізації описуваних схем) виглядає Мінпаливенерго та його керівник Сергій Єрмілов, який правильно й акуратно орієнтується. Міністерство (а точніше — уряд), яке знаходилося в перманентному конфлікті з НАКом, могло б за умов його ліквідації повернути собі майже всі втрачені нині позиції з управління підприємствами ПЕКу і повністю взяти у свої руки відповідні фінансові потоки. Це особливо важливо в період підготовки до виборів, коли не можна допустити шахтарських протестів і заворушень, віялових відключень і неправильної політорієнтації стратегічної галузі.

Що обіцяє економіці вищеописаний варіант вирішення конфліктів за лінією «консорціум — НАК — уряд», поки що передбачити складно. Вже сам процес визначення тих, хто управлятиме активами НАКу i хто відповість за його пасиви, обіцяє бути надзвичайно складним. Не кажучи вже про консорціум: формулу участі Німеччини і суб’єкта контролю над трубою, як і раніше, не визначили.

До речі, прем’єр-міністр України Віктор Янукович 16—17 червня перебуватиме в Білорусі з офіційним візитом. На переговорах йтиметься, згідно з офіційною інформацією, про перспективи розширення двосторонніх торговельно-економічних відносин і шляхи вирішення проблем. Буде підписано ряд двосторонніх угод. Чи поцікавиться при цьому український прем’єр позиціями Білорусі в газотранспортному питанні? Інформації про це поки що немає.