Зроблено в «Динамо»

Коли в напівфінальній грі Ліги чемпіонів з «Інтером» Шевченко пообіцяв обов’язково забити гол і приурочити його до річниці смерті свого вчителя — Валерія Лобановського, обіцянки Шева дотримався, як і личить справжньому Майстрові. Таким його зробив Валерій Васильович — людина, у якої було прекрасне чуття на футболістів-самородків.

Так вийшло, що визнаний у всьому світі тренер жодного разу в житті не виграв Кубок чемпіонів. Двічі його «Динамо» ставало переможцем Кубка кубків, 1986-го киян навіть визнали кращим клубом світу. Його команда-зірка не давала спокою багатьом тренерам, які згодом стали великими. Не є таємницею, що саме Марчелло Ліппі, нинішній наставник фіналіста Ліги чемпіонів «Ювентуса», одним зі своїх головних учителів називає Лобановського, над конспектами якого він свого часу старанно працював. Не менш старанно працював на тренуваннях під диктовку Метра й Андрій. Подумати лишень, який довгий шлях він пройшов від свого першого гола в Лізі Чемпіонів, забитого у ворота мюнхенської «Баварії» (того самого, до речі, року, коли «Мілан» став переможцем Ліги востаннє)! Дев’ять років, за які Шевченко анітрохи не змінився зовні. Завжди якось забуваєш, дивлячись на його гру, що він вже не той молодий- перспективний, «надія українського футболу», а вже зрілий майстер, один із найдорожчих гравців світу. Можливо, таке враження складається через те, що поза полем він залишається скромним, приємним і розсудливим хлопцем, який не відмовляє в автографі та інтерв’ю. Його ніколи не було помічено в сумнівних історіях, які так люблять шанувальники Пола Гаскойна. Воно й зрозуміло: такі в команді Лобановського надовго не затрималися б.

Які почуття охоплювали Андрія, коли він двома останніми «лігочемпіонівськими» матчами знову підніс свою трансферну ціну до $70—80 млн., після незарахованого німецьким арбітром Маркусом Мерком м’яча у ворота Франческо Тольдо, мабуть, він не розповість нікому. Зате всі ми бачили його почуття після переможного пенальті у ворота «ювентини». Після матчу Шевченко скаже, що хвилювання було за день до гри, а на матч він виходив зібраним і зарядженим на боротьбу. Повірити в це складно. Не кожного дня в кар’єрі гравця проходить фінал за право володіти Кубком чемпіонів. Шевченко, якому останнім часом деякі українські журналісти стали докоряти в зайвому індивідуалізмі та ігноруванні командної гри на полі, в середу був справжнім лідером своєї команди. А насправді, лише футболісти, які неподільно вірять у свої сили та футбольні знання, стають кращими з кращих. Особливо коли почет відповідає королеві. Точніше — королеві і спадкоємцю, вчителеві і учню, двом людям, без яких український футбол був би набагато нуднішим i нецікавим.

У цьому фіналі багато що було вперше. Вперше грали два клуби з Італії, вперше Кубок чемпіонів у руках тримала команда, яка посіла лише 4-е місце в своєму чемпіонаті. Вперше Україна мала «особистий інтерес» і за чисельністю уболівальників навряд чи поступилася італійським тифозі. Зрештою, вперше кубок чемпіонів виграв українець. Для Мілана, для себе, для нас і для Нього. А ми, коли Андрій біг вздовж трибун, накинувши на плечі національний прапор із словом «Шевченко» на ньому, можемо лише гордо констатувати — зроблено в «Динамо».