Мораль сильного

Війна триває попри гучні заяви політиків з вимогою спочатку її не допустити, а потім — якнайшвидше припинити, і попри масові демонстрації протесту. Парадоксальним чином думка світової спільноти і громадська думка не беруться до уваги тоді, коли вони не збігаються з поставленою метою, хоча, здавалося б, демократія повинна функціонувати на дещо інших засадах. Особливо — в країні, яка претендує на роль світового лідера в тому, що стосується демократії, свобод і прав людини. І війна сама по собі, безвідносно до її результату (мається на увазі воєнна операція), до гуманітарних, політичних, економічних, екологічних та інших її наслідків засвідчила дуже просту річ: світова система, заснована на балансі різних сил у військово-політичному протистоянні двох полюсів, утворена після Другої світової війни, і апофеозом якої стала «холодна війна», не те щоб зовсім припинила існування. Виявилося, що в основі цієї системи — єдина на сьогодні сила, здатна приймати рішення і втілювати їх на практиці. Ці рішення і практика засновані на досить грубій силі (військовій, політичній, економічній). І жодного балансу насправді немає, як його в західному таборі практично не було під час «холодної війни». Адже й тоді Західна Європа почувалася надзвичайно комфортно під американською ядерною парасолькою і не бажає насправді змінювати цю ситуацію зараз — про що свідчить передусім нездатність «європейців» розробити й виконати власну політику безпеки і оборони, яка б базувалася на власних «європейських» ресурсах і захищала б «європейське» бачення картини світу.

Сполучені Штати можна звинувачувати в цинізмі: адже вони і не думали ставити ультиматуми, а тим більше — розпочинати воєнні операції проти Індії та Пакистану, які точно мають зброю масового знищення й не збираються її позбуватися. Так само — проти Туреччини, Китаю, інших країн, де далеко не все гаразд із правами людини. Але не у відсутності розрахунку, згідно з яким західноєвропейські країни все одно будуть змушені першими піти назустріч, оскільки будуть зацікавлені у своїй участі, участі своїх компаній у відновленні Іраку. А з ними — і Росія. Хід, зроблений Україною в цьому контексті (направлення батальйону РХБ-захисту до Кувейту), не переводить її автоматично до категорії гравців, але дає змогу як сподіватися на можливі, бодай невеликі переваги, так і пам’ятати про відповідальність і можливі втрати.

Голоси, що звучать сьогодні за відновлення багатополюсного світу, справедливі. Потрібно тільки, щоб для відновлення цих полюсів, одним з яких мала б бути «об’єднана Європа», знайшлися саме ті аргументи, які б без запитань могли задіяти відповідні необхідні ресурси, як це сьогодні можуть зробити Сполучені Штати. Поки що ООН не спромоглася ні вплинути на хід подій, ні забезпечити бодай власний авторитет, ні, тим більше, розробити механізми розв’язання кризових ситуацій і домогтися їхнього виконання. НАТО і Європейський Союз більше не є єдиними. «Успішний» внесок ЄС у розв’язання балканської кризи — взагалі окрема тема, однак сьогодні це відгукнулося з усією очевидністю.

Світ не перейшов до хаосу з іракською війною. Сьогодні просто скинуто вуаль з системи його устрою, яка насправді завжди базувалася на праві сильного.