Справжні проблеми й «політичний момент»

Одне можна сказати напевно: документ містить багато протиріч, які вказують на поверховість. Лейтмотивом непевності можна вважати таку інтерпретацію настрою звіту — «Влада якось так впливає на ЗМІ, що ніби нічого нема, але щось все ж таки є...». Якщо відкинути стереотипи, то щось на кшталт цього можна сказати про будь-яку країну. Від решти країн усталені демократії відмінні тим, що конфлікт медіа з владою та бізнесом для них — буденність життя і він майже цілком відбувається у залі суду або на шпальтах. Аж ніяк не у політиці, шабаші брудного пі-ару, як в Україні. Тут ми справді «недозрілі». Тому підейдемо до Звіту постатейно.

У параграфі 11.г. згадується «частина політичного істеблішменту» яка визнає проблеми із свободою ЗМІ. Неважко здогадатися, яка саме частина — парламентська меншість і позапарламентська опозиція. На мою думку, у згаданих груп буде надзвичайна можливість виправити ситуацію у 2004-ому та 2006-ому роках. Поки що вони вперто уникають ефіру та шпальт поширених видань, аби не зіпсувати свій імідж підпільників. Можливо, економлять гроші. Але сподіватися на те, що «НУ», тимошенківці та соціалісти змагатимуться за свободу слова як тільки стануть «владою» — наївно. На жаль, наша меншість виглядає навіть яскравіше за більшість у сенсі інкубатора для диктаторів.

У параграфі 11.д. згадуються освітні програми ПАРЄ. Зрозуміло, вони потрібні. Але не як промивання мізків або виставлення нас дурнями. А поки ще воно так і є. Українській медіа- спільноті потрібен досвід прикладів співіснування ЗМІ, влади та бізнесу в Європі. Але аж ніяк не методики боротьби «із підступним режимом». Чим вони відмінні від одіозних «темників» — незрозуміло.

У звіті часто з’являються терміни, принагідні до опису громадянських війн — «ворожі», «не приятельські». Щодо цього можна лише посміхнутися: замість коня я використовую щодня маршрутку, а замість шаблі — мобільник, ознаки війни спостерігаються лише у протистоянні народу із ЖРЕПами, міськрад із ОДА, бізнес- груп із податківцями. Усі сторони тією чи іншою мірою використовують ЗМІ. Така війна мені подобається, і я залюбки беру в ній участь. Особливо під час виборів, бо ж є партії, які мені подобаються, а які — ще ні. Це називається демократичний процес, і якщо панство з Європи забуло свою молодість, то це сумно. Адже за винятком певної реструктуризації ринку через депресію, а також появи нових «правих» — політичне життя Європи — нудне. Сподіваюся, що й у нас скоро поменшає сенсацій, але цьому мають сприяти зміни до Конституції, а не непевні заклики ПАРЄ.

Велику увагу автори звіту приділили позитивним результатам «міжнародного тиску». Дозволю собі не погодитись — не той тепер час в Україні, аби «міжнародний» тиск спричинився до покращення ситуації із свободою слова. Випадок із п. Ляшком я вважаю його особистим подвигом і саме з кількості таких подвигів і складається розвиток громадянського суспільства. А тиск з боку демократичних держав... Уявить собі ситуацію, в якій Бенджаміна Франкліна захищає від свавілля колоніальної влади якась заокеанська республіка. Або французька республіка — Толстого, коли він став об’єктом анафеми з боку царистської церкви. Міжнародний тиск є завжди компрометуючим, адже за ним ховаються національні інтереси держав-учасників.

Експерти ПАРЄ пропонують нам в Україні створити громадське телерадіо. Ідея завжди була гарною та привабливою, її здійснення гальмується самими «дрібниками» — грошима, менеджментом та текстом. Жодного бюджету ПАРЄ на такий проект не вистачить, а звідси — неурядові організації не здатні здійснити ідею, адже їхній бюджет у тисячі разів менший, аніж у загальноєвропейського watchdog («сторожового собаки») демократії. Залишаються держава та бізнес. Бізнесу громадське телерадіо ні до чого, адже «Велике прання» або «Біле-Чорне» приваблюють у тисячу разів більше споживачів рекламних роликів, аніж якась розумна передача. А держава... чи забули євро-експерти про чеський скандал? І взагалі, істина завжди проста — що не державне, то комерційне, якби воно не називалося. У сусідній Росії є канал «Культура» і його цікаво дивитися — наприклад ток-шоу міністра Швидкого. Президент Путін піклується про патріотизм, а великий російський бізнес про ошляхетнення свого іміджу. Ми ще на попередньому етапі транзиту — розквіту «піжонства». А нашого міністра культури можна десь раз на рік (хіба що!) побачити у «Саме Тому», або у Кисельова. Отже і через два роки ми покажемо ПАРЄ те ж саме, але, можливо, будемо відвертішими: і грошей немає, і дивитися нічого. А щодо синонімії між «громадський» і «незалежний», то вона хибна. Там де є гроші і політика — ніщо, ніколи і ніде незалежним ще не було. Тому я щоп’ятниці купую геть усі місцеві газети і дещицю центральних — і тільки так складаю для себе точку зору. При цьому залишаючись свідомо залежним від своїх власних поглядів.

Із «темниками» трагікомедія триває. Суть її у тому, що крах партійного режиму зробив ЗМІ основними постачальниками інформації — навіть для вищих посадових осіб. Служби, зрозуміло, образилися через втрату монополії і, як можуть, й досi відповідають на цей виклик. Адміністрація Президента не є виключенням і, напевно, зробила помилку. Але ще гіршою помилкою була реакція ЗМІ. Замість того, щоб опублікувати текст із грифом і одночасно «вбити двох зайців» — себто поіронізувати і донести позицію АП до читачів та глядачів, одні проковтнули, а інші — зреагували як діти, в яких забрали іграшку.

Єдиним цінним зауваженням Звіту є зарегульованість медійної сфери в Україні. Нацради, комітети, комісії — яскраве підтвердження відомого вислову: «Хочете, аби зникли яблука — створiть міністерство яблук!» Ніде такого немає — навіть міністерства інформації у країнах першого світу виконують суто технічні функції. Й смішно, й гірко. Взагалі, тональність звіту експертів, якщо б вони хотіли бути об’єктивними, а не «відповідними політичному моментові», мусила би бути іншою: в Україні посилився вплив на ЗМІ з боку фінансово-промислових груп, а також надмірно дається взнаки «холодна війна» між парламентськими фракціями. Останні патронують ЗМІ виключно через повільний економічний розвиток держави, нездатний зробити ЗМІ прибутковими у природний спосіб. Втім, насамперед свобода в Україні обмежується не грошима, а викривленням моралі.

На мою думку, ніколи і ніде не можна буде сказати з упевненістю — дивись, і тут, ти знайдеш повну свободу слова! Це — світ вельми продуктивних та привабливих фантазій, що його створила за декілька століть ліберальна думка. І як і в більшості випадків, важливий процес, а не результат. А в Україні процес перетворення ЗМІ на четверту владу, відверто кажучи — млявий. І не через інтриги злостивців, а через те, що селянин у місцевій газеті прочитав про новий закон, пішов до голови сільради — а у того якийсь інший закон. Наприклад, закон нафтотрейдерів. Доки людина в Україні не почуватиметься (необов’язково через новий закон, що наказує їй почуватися саме так!) ВІЛЬНОЮ, а не додатком до шахраюватого чиновника — ніяке ПАРЄ нам не допоможе. Тим більше, коли вона сама — лише додаток до національних інтересів міцніючої Європи.