П’ятдесят років після Сталіна

Iван Дзюба, у минулому взірець борця за захист прав людини та нації в Українській РСР, нині — член Української Академії наук і, як і раніше, совість нації, написав у «Дзеркалі тижня», що п’ятдесят років після Сталіна — не одне й те саме, що п’ятдесят років без Сталіна. Він справедливо зауважив, що сьогодні Україна все ще зі Сталіним у тому розумінні, що продовжує нести нав’язані ним атрибути. Хоча Хрущов прибрав мумію покійного диктатора з її місця поруч з Леніним, йому вдалося лише поліпшити систему, успадковану від попередника, але не змінити її суть.

Попри всі почесті, якими Сталін любив себе оточувати, він постійно скромно повторював, що він — учень Леніна. Він був послідовником Леніна зразка 1919 року, коли держава вперше спробувала взяти все під контроль: націоналізувала промисловість, заганяла селян до комун (тут Сталін зробив невелике покращання, перейменувавши їх на колгоспи), оголосила ворогами всіх, хто намагався використати проголошене право на національне самовизначення, діяла виключно засобами «червоного терору», який Сталін модифікував на перманентні чистки, як висловився один учений. Звичайно, неможливо контролювати все, і в результаті створилася система, вимоги якої неможливо було виконувати, не порушуючи її ж власних законів. Люди виробили свою стратегію виживання: думай одне, говори інше, роби третє. Законність було реабілітовано на словах і зруйновано на ділі. Що є закон, якщо не набір правил, обов’язкових для кожного, порушення яких призводить до кари держави? Однак коли кожний у чомусь винен, отже, заслуговує на покарання, то на кого це покарання випаде — залежить не від закону, а від чистого свавілля. Як тільки Хрущов поклав край сталінському масовому терору і спричиненому ним загальному страху, структури та інтереси, вбудовані у створену Сталіним систему, вилилися в форму, імунну до будь-якого офіційного втручання. За подібних обставин немає сенсу навіть говорити про корупцію та злочинність, бо коли практично всі порушують правила, самі ці правила втрачають реальність. Так Сталін завершив те, чого не вдалося зробити Леніну 1919 року.

Сталіну вдалося створити радянський народ замість окремих націй, що викликало в українців (і не тільки в них) глибоку кризу ідентичності. Минулого тижня я був на меморіальному вечорі з нагоди 70-річчя Голодомору. Дедалі більше людей починають розуміти весь масштаб національної трагедії та збитків, завданих українцям як нації. Однак західна наука здебільшого бачить лише період спільної радянської історії, так само як німецькі націоналісти 19 століття вважали, що чехи та інші «малі» народи не мають історії, а отже — і майбутнього. У радянському контексті це називалося великою дружбою народів. Дружба — це, звичайно, добре, але коли вона призводить до втрати чиєїсь індивідуальності, вона вже називається по-іншому. Коротко кажучи, хоча Сталіна вже давно не канонізовано і його тіло винесено з Мавзолею, його спадщина великою мірою залишається частиною посткомуністичної реальності. І період одужання буде довгим та болісним.