Переяславський вівтар

Для свідомості пересічного українця Переяславські події 1654 року (або ж так зване «возз’єднання» України з Росією) як і в імперські, так і в радянські часи мали, можна сказати, характер надсимволічний, навіть сакральний. Не одне покоління наших людей зобов’язане було знати, що саме Переяслав — і лише він один — врятував український народ від знищення у польсько-шляхетській неволі, від турецько-татарських набігів, вивів його на єдиний правильний шлях — вічного єднання з братнім російським народом.

Воістину, міфологем, стереотипів та квазіісторичних узагальнень навколо «возз’єднання» і всього, що йому передувало, накопичилося багато; таке відчуття, що дістатися правди минулого дуже важко, бо вона вкрита міцним шаром криги. До того ж, проросійськи налаштовані політичні сили (нерідко не такі вже й далекі від влади) вже зараз на 100% прагнуть отримати відповідні пропагандистські дивіденди від 350-річниці Ради в Переяславі, що виповнюється у січні 2004 року.

Отож, ще більш нагальною виглядає необхідність наукового, об’єктивного, вивіреного за джерелами аналізу подій, які відбувались 349 років тому. Саме це за мету ставили собi учасники «круглого столу» «Переяславська Рада 1654 року: проблеми інтерпретації», що проводився в рамках «Днів науки в НаУКМА» минулого четверга. Провідні науковці кафедри історії Києво-Могилянської академії, професори Наталія Яковенко, Юрій Мицик, вiдомi вчені-історики Віталій Щербак, Віктор Горобець, Тарас Чухліб, Сергій Леп’явко ініціювали винятково цікавий, змістовний і, як на сьогодні, особливо актуальний обмін думками навколо широкого комплексу проблем тогочасної політики Богдана Хмельницького й сусідніх держав — Московії, Речі Посполитої, Туреччини.

Перший блок питань, що опинився в центрі уваги (в обговоренні брали також участь фахівці з Нацiонального університету, ряду провідних вузів, а також студенти НаУКМА), можна сформулювати так: «Чи була Переяславська Рада лише одним із елементів політичного «плетива» Хмельницького або ж кроком неуникненним?» (Н.Яковенко). Інакше кажучи, чи існували реальні альтернативи Переяславу і які саме? Професор Н.Яковенко відзначила, що зводити роль Переяславської угоди лише до одного з багатьох можливих дипломатичних кроків — це значить применшувати її. По суті, на думку історика, «ця подія була неуникненною вже з 1651 року». Слід, наголосила Н.Яковенко, звернути особливу увагу на роль східних патріархів, чий вплив на Богдана в ті роки був величезним.

З іншого боку, жваво обговорювалася і концепція так званої «полівасальної політики» (Т. Чухліб), коли один володар, в даному разі — Хмельницький, міг мати одночасно кілька патронів як на Сході, так і на Заході й Півдні. Цікаво було б, підкреслювали виступаючі, вписати таку політику (або ж, як жартома говорилося, «багатовекторності XVII століття») у широкий контекст Переяслава. В усякому разі, зрозуміло одне: «саме внутрішньополітичне становище в козацькій Україні зумовило те, що Хмельницький схилився до союзу з Москвою» (Віталій Щербак).

Другий комплекс проблем — це Переяславська угода з точки зору її відповідності тодішнім козацьким традиціям. Відзначалось, що ці останні вимагали при укладанні будь- яких угод дотримання трьох неодмінних умов: а) відкритість угод; б) рівноправність сторін, що домовляються, на засадах чесного пошуку компромісів; в) наявність чітких шляхів реалізації цих угод. Якщо пригадати, що представник царя Олексія боярин Бутурлін у відповідь на вимогу козаків заявив: «Цар своїм підданим в Московській державі не присягає, і ніколи цього не було й не буде», то цілком правомірно постає питання про законність Переяславської Ради з огляду на козацькі історико- культурні традиції (Тарас Чухліб вважає, що є всі підстави говорити про її нелегітимність, а Віктор Горобець вказує, що того дня було аж три ради!).

Нова творча інтерпретація такої визначальної для долі України події, як Переяславська рада, вкрай необхідна нам зараз, бо допомагає справді «розкріпачити» архаїчну суспільну свідомість. І зробити висновки, що не варто обирати союзників ззовні, виходячи лише з власних внутрішньополітичних проблем, а не зi стратегічних інтересів держави.