<I>Батькiвський день</I> <BR> Люди з нормальною головою та вмілими руками повинні надiятися тільки на себе, вважає підприємець Сергій ФОМЕНКО
У 1996 році 26-літній Сергій Фоменко став першим і єдиним українцем, якому довірила представляти свої інтереси в нашій країні одна із зарубіжних авіакомпаній. Сергію вдалося знайти і зайняти свою власну нішу в новій незалежній Україні, що знаходиться у періоді становлення. Сьогодні молодий підприємець розмірковує над поєднанням ціннісних орієнтирів своїх батьків, своїх особисто і майбутніх цінностях покоління своєї чотирирічної дочки.
БУТИ НАЦІЛЕНИМ НА УСПІХ
— Мій батько ніколи не ставив якихось спеціальних виховних цілей, не створював для нас із сестрою якихось особливих установок. Він цілком спокійно реагував на зауваження шкільних вчителів щодо нашої з сестрою поведінки, очевидно, у нього були відмінні від прийнятих у школі критерії норм поведінки дітей. Він на все мав свій погляд й оцінки інших людей його мало цікавили. Батьки хвилювалися тільки за рівень і якість знань, а не за цифри, якими ці знання оцінювали. Батьки підтримували нас у всіх наших починаннях. Кажуть, що в шість років я сказав батькам, що хочу займатися музикою. У зв’язку з цим купили піаніно і я почав брати уроки. Батьк о знав нотну грамоту, свого часу грав на акордеоні і разом зі мною почав вчитися грі на фортепіано. Чим би дитина не захопилася, батько завжди був поруч і «заглиблювався» у захоплення своїх дітей. А мама при цьому виконувала функції контролю за заняттями з вибраного захоплення. Завдяки її старанням, розклад ніколи не порушувався, вона завжди знаходила для цього час.
У 14 років я вирішив, що стану льотчиком. Мама від цього не була в захваті, але свої емоції стримувала. А батько поїхав на аеродром «Чайка» разом зі мною, і мене записали в аероклуб. Батько був літакобудівником. Удома була безліч книг з авіації, разом із батьком ми клеїли моделі літаків. Згодом мене перевели з льотної спортивної групи до планерної. Я був дуже засмучений і хотів усе кинути. Ось тут вирішальну роль уже зіграла мама, не давши мені відступити від обраної мети.
У мами була позиція — якщо щось почав, то обов’язково повинен закінчити. Хоч я сьогодні не сприймаю однозначно це твердження. Дуже важливо правильно в житті для себе вибрати мету, дуже важливо наполегливо до неї прагнути, але ще більш важливо — не забувати оцінювати той шлях, яким ти йдеш, і вчасно від мети відмовитися, якщо ця мета втратила значущість для тебе особисто або для тієї справи, якою ти займаєшся. Але позиція мами певним чином, а саме стосовно підготовки людини бути націленою на успіх у житті, зіграла позитивну роль у моєму житті. Адже в житті дуже часто доводиться долати якийсь соціальний опір або якусь внутрішню суперечність. Сьогодні я вважаю, що дуже важливо за певних умов уміти відмовлятися від поставленої мети, але якщо ти з дитинства звикнеш відмовлятися від неї легко, то ставши дорослим, від цих легких відмов ти будеш у житті багато втрачати. Щоб від чогось відмовитися, треба дуже добре все зважити. Це дуже складне рішення.
Думаю, що моїм батькам входити в життя нової незалежної вже України було дуже важко саме тому, що відмовитися від тих цінностей, які прищеплював радянський час, їм було дуже складно. Це був дуже тривалий болісний процес. Мої батьки були переконані в тому, що єдине, на що можна сподіватися у нашому житті, — це тільки на державу. Вони не розуміли, як можна починати власний бізнес, розраховувати тільки на свої власні сили. Хоч я думаю, що дорослі люди з нормальною головою та вмілими руками повинні сподіватися тільки на себе, повинні вміти оцінити, що саме вони здатні робити краще, ніж це можуть інші, і не боятися самостійно братися за справу. Зрозуміти, що не треба чіплятися за державні установи, як за єдину можливість знайти застосування своїм силам, що не слід похід у підприємництво сприймати ледь чи не як протиправні дії, мамі і татові було дуже і дуже важко. Батьки просто боялися спиратися на свій інтелект, свої знання, рівень яких, як я вважаю, завжди був набагато вищим за середній, вони чомусь боялися повірити самі в себе. Потім вони це зробили. Хоч до своїх останніх днів батько працював у держструктурі (адже авіація — це така галузь, де приватного сектора дуже мало), але паралельно він згодом підшуковував якісь додаткові підробітки вже у приватних структурах. Мама тільки десь протягом останніх 3-4 років прийшла до думки, що можна довіряти організаціям, які не є державними. Може, це був процес взаємного навчання дітей і батьків, а може, людям старшого віку треба більше часу для розуміння таких речей.
ЦІНУЄШ ТЕ, ЧОГО НЕ ВИСТАЧАЄ…
— Сьогодні багато комерційних структур України розвиваються досить успішно, не маючи жодної державної підтримки. Людям, які сильні духом і бажанням що-небудь робити у нашій країні, сьогодні багато чого вдається. Я не хочу сказати, що вони стають магнатами, мільйонерами, але принаймні вони здатні забезпечити себе, здатні знаходити і займати свою власну нішу в нашому суспільстві. Їм далеко не все вдається з першого разу і тому завжди треба бути готовими до ризику.
Трапилося так, що я не зміг вступити до льотного училища — не пройшов за станом здоров’я медкомісію, мрія стати льотчиком зазнала краху. Не дивлячись на це, авіація все одно стала головною справою мого життя. Я тоді поступив на факультет авіаційних робіт і перевезень до КІІЦА, а через рік мене забрали до армії. Там я зрозумів, що кар’єра військового мене не приваблює. Це був 1989 рік, розвалювався Радянський Союз, руйнувалася система звичних цінностей, світ почали сприймати в чорно-білих тонах і кидання з крайності у крайність було характерним для багатьох моїх знайомих як старшого покоління, так і серед молоді. Це «кидання» зачепило й мене: величезне бажання стати військовим перетворилося на протилежність. Я раптом відчув таку ностальгію за заняттями в інституті, адже те, чого не вистачає, ціниш. Увесь наш курс, хто повернувся з армії, вчився з особливим емоційним підйомом.
У нашій сім’ї ніколи не виникала проблема «батьків і дітей», мені з сестрою пощастило рости ось такими щасливими дітьми у щасливих батьків. Якісь локальні конфлікти, безумовно, виникали. Однак нерозуміння ніколи не було. Іноді велися дуже цікаві бесіди, коли я розповідав про те, чим маю намір займатися найближчим часом. Я говорив, що слід шукати нові роботи, що треба скрізь себе пробувати. Батьки сприймали це як юнацький максималізм, але завжди уважно вислухували мене, а про те, що я молодий і дурний, що нічого не розумію у житті, ніколи не говорили.
Коли мені треба було проходити практику на четвертому курсі, то я проходив її на авіазаводі в комерційній структурі, що займалася вантажними перевезеннями, а саме підприємство було україно-англійським. Там я познайомився з дуже цікавими людьми, у яких був досвід спільної роботи із західними авіакомпаніями. Я також спілкувався з англійськими комерсантами, знайомився з новими технологіями, сам брав участь у розрахунках. Мої підрахунки слугували основою для якихось серйозних комерційних рішень, адже чартерні (на замовлення) літаки літають за наперед оплачені гроші. Від розрахунків залежить, чи зможеш ти продати послуги з чартерних рейсів чи ні. Коли цим займаєшся, то розумієш, наскільки це відповідальне і наскільки це цікаве, тому що це вже ринок, я зрозумів, що в майбутньому мене цікавитиме робота саме в комерційних відділах авіакомпаній. Україна тоді вперше починала пропонувати послуги для авіаційних перевезень за кордоном.
Коли я був на практиці, мене здивувало те, що «закордонні» люди також можуть працювати з великим ентузіазмом, але з якимсь меншим соціальним напруженням, меншим фанатизмом і якоюсь меншою політичною заангажованістю, ніж це зазвичай спостерігав у радянському суспільстві. Я бачив вияв їхньої великої уваги як до своєї справи, так і до себе особисто. Тоді я став переконувати своїх батьків у тому, що багата держава повинна складатися з багатих людей. Я вважаю, що людина повинна будувати свій маленький і світ, і свою сім’ю як такий собі багатий осередок і багату одиницю. Ось із таких багатих осередків та одиниць, які не конфліктують між собою, і може складатися багата, задоволена собою держава. Це й буде запорукою стабільності та успіху. Мені та моєму оточенню все менше і менше хотілося просто так працювати на світле майбутнє. Ми хотіли багато працювати на себе, віддаючи роботі значну частину свого часу, сил та енергії, але при цьому й отримувати щось одразу, щоб побудувати добробут в окремо взятій сім’ї. Соцзмагання — це добре, здоровий капіталізм — також. Але, на мою думку, ідеальний світ знаходиться десь посередині, принаймні я для себе його побачив.
ВИБІР ЦІННІСНИХ ОРІЄНТИРІВ
— Коли у мене народилася дочка, мені дуже захотілося вберегти її від таких речей, які потім їй би захотілося виправити. Найбільше я боюся того, що якими б вільними людьми ми не були, ми можемо передати нашій дитині якісь наші догми і можемо зробити це цілком непомітно для себе. Хочеться дати дитині свободу вибору, свободу розвитку, виховувати у певних традиціях, а разом із тим уникнути якихось штампів, канонів, зрозумілих і приємних для батьків, таких, які допомагають батькам почуватися комфортно в сім’ї, але які дитині можуть потім у житті чимось перешкодити. Чи буде твоїй дитині комфортно з даною їй тобою ціннісною системою в її вже новому світі? Закінчуються ці наші міркування з дружиною тим, що ми вирішуємо надати дочці вибір у всьому. Поки цей вибір ще невеликий. Наша Аріна сама вирішує, чим і коли займатиметься, чи ділитиме з кимось свої солодощі, подарунки. Ми хочемо дати дочці відчути, що вона вже може щось вирішувати, і що її рішення можуть як позитивно, так і негативно впливати на оточуючих, що своїм рішенням вона може образити або обрадувати інших людей. Ми віддаємо дитині все краще, але при цьому намагаємося, щоб у неї виникла потреба цим кращим поділитися з близькими. Нас хвилює момент виховання почуттів. Нас із дружиною дратують «віхи», які багатьма батьками прийнято вибудовувати для своїх дітей — до якого року вміти читати, коли навчитися писати або танцювати. Механічні моменти письма та якихось знань прийдуть згодом самі. Ми категорично відмовляємося від читання дитиною віршів на стільці на «біс», а з іншого боку, показуємо, що всім домашнім буде приємно, коли дочка гостям що-небудь розповість, але тільки за своїм бажанням і коли захоче сама.
Майбутнє своєї дочки мені хочеться бачити таким, у якому в неї була б свобода вибору. Щоб у неї був настільки серйозний багаж знань, можливості, система моральних цінностей, які б дозволили їй реалізуватися як в Україні, так і в будь-якій іншій країні. Для цього потрібні хороші професійні знання, знання іноземних мов, високий культурний рівень, а також хороша міцна сім’я, з якою, якщо захоче, вона зможе пересуватися і жити там, де їй сподобається. Багато хто сьогодні в Україні мріє поїхати зі своєї країни, і тільки після того, як виїдуть, починають розуміти, що трiшки не про це мріяли. Я думаю, чим більше у наших співвітчизників буде можливостей, фізичних і матеріальних, переїхати і десь пожити, тим більш усвідомлено вони зможуть вирішувати, де їм залишатися. Мені пощастило, я побував у багатьох країнах — Голландії, Англії, Угорщині, Іспанії, Італії, Сполучених Штатах, Мексиці, Єгипті, Кіпрі. Для себе і своєї сім’ї я віддав перевагу Україні. Дуже важливий соціум, у якому ти живеш. Виїхати з країни — означає втратити те коло спілкування, яке для тебе важливе. Цим пожертвувати важко. А ще важливіше, що, коли ти розумієш, що можеш працювати на своїй батьківщині і отримувати за це якісь блага на такому самому рівні, як і за кордоном, привабливість і навіть саме значення переїзду просто втрачається. Якщо ти можеш будувати в Україні свій власний щасливий соціум, то навіщо ще від чогось відмовлятися і опинятися в чужому і незнайомому тобі середовищі?
