Коли дерева стали великими...

— Слухай, а я забув, де у нашій школі двері відкриваються! — зі здивуванням признався один з моїх колишніх однокласників. І ми з ним почали згадувати: де ж?..

У Лаврові школа була завжди. На репродукції у невеличкому сільському музеї можна побачити знімок низенької хатини, критої соломою, але підпис унизу вражає: «Лаврівська школа початку 19-го століття». Значить, чимось школа була вже тоді знаменитою, чи просто їй пощастило на свого літописця, що даний факт зафіксовано для вічності. А взагалі одне з найбільших сіл на Волині має біографію, котра своїм корінням сягає до 1292 року, до першої про нього писемної згадки: галицько-волинський князь Лев Данилович своєю грамотою передавав лаврівські землі монастиреві (не дарма ж і назву виводять від слова «лавра»). Зрозуміло, що люди на родючих лаврівських чорноземах, які у Першу світову німецькі солдати набирали в ящики й посилали додому, селилися значно раніше. Коли над цим хоч на мить задуматися, відчуєш себе, з одного боку, причетним до великої історії, а з другого — тільки піщинкою у цій історії.

Є такий фільм: «Коли дерева були великими». Він про дівчинку, маленьку на зріст людину, яка росте разом з деревами біля дому. Дерева біля нашої школи теж росли разом з нами. Вони виросли — і це найбільше вразило! Бо ми лишилися такими ж, тільки на кілька десятиліть старшими. Але ми стали й мудрішими. Напевне, такий закон природи — те, чого вартували наші вчителі, якими були професіоналами й ентузіастами, їхні учні оцінюють теж через роки.

Якою була моя школа? До початку 70-х вона розміщувалася у дерев’яних, зліплених на чесне слово, з дошок і глини хатинах. З дідівськими грубками, бачком для води у коридорі... З шкільним льохом в одному з класів, і старшокласники, бувало, на уроці тихцем проникали під ляду й діставали з бочок квашені помідори та огірки... Але росли біля нашої школи чудесний дендропарк i сад, посаджені руками учнів та вчителів. Наш біолог з неповторною чернігівською говіркою Роман Пилипович Бреус першим у Лаврові завів чимало городніх і садових див. У невеликій хатині, приліпленій збоку до школи, у кімнатці, може, два на три, розміщувалася бібліотека. Які на примітивних поличках стояли тут книги! Повні зібрання класиків — від Пушкіна й Шевченка до Золя, Бальзака й Шекспіра... Отак тоді дбала держава про культурний розвиток простих сільських дітей. Була у нас і шкільна кролеферма, й робота у ній не вважалася тягарем — навпаки, сюди прагнули! Пам’ятаю, з яким трепетом ми, молодші школярі, переступали поріг темних кімнат з вузькими вікнами — нашого спортивного «залу». Тут було тісно від численних грамот і кубків. Один (!) учитель (теж чернігівець, Борис Семенович Кожем’якін, вів стільки секцій і тренував стільки команд — від гандболу до стрільби з малокаліберки. І ще встигав у молодших класах займатися з дівчатками гімнастикою! У 9-му російський філолог киянин Петро Маркович Сєкунов звернувся до нас, власне, ще дітей, на «ви» — і це був той культурний шок, котрий теж формував людську гідність.

Вони були сподвижниками, наші вчителі. Ганна Прокопівна Хитра, «вічний» директор, яка чверть століття очолювала лаврівську школу, Валентина Яківна, Іван Савич і Кость Савич Мельники, Євгенія Павлівна Галко, Наталія Терентіївна Галуза, одна з кращих волинських піонервожатих Зоя Миколаївна Гнатюк... Врешті, хіба не світлішають обличчя колишніх лаврівських учнів, коли дізнаються, що я — дочка того самого Петра Андрійовича Стаднікова, який навчав й історії, й розуму?..

Одні були місцевими, інші — присланими «совєтами» (як і мій батько). Але не політика, а професіоналізм і високі людські якості керували педагогічним процесом.

Якби у далекому 1972-му сказали, що наш випуск збереться тільки через 30 років, ми б відповіли, що стільки просто не живуть. Нам так хотілося стати дорослими, і ми не знали, якими були щасливими. А тепер почуваємось сиротами. Тільки з нашого класу журавками у країну, звідки не повертаються, відлетіли три однокласники, давно нема багатьох вчителів. На зустріч прийшло нас аж шестеро. Декого не бачили від самого випускного вечора. Володя Аксьонов — у Харкові, Саша Сєкунов — у Канаді. Де Коля Карп’юк — ніхто не знає.

Хлопці з 21-го випуску! Двері у нашій з вами школі там же, де й були. Приїдьте у село, і ноги самі вас сюди приведуть.