Багатоликий Тартюф

1 і 2 листопада Театр ім. І. Франка дав на суд глядачів свою третю прем’єру сезону — «Тартюф, або...», поставлену за комедією Жана-Батиста Мольєра відомим режисером- експериментатором Валентином Козьменко-Делінде.

Одна з парадоксальних п’єс французького класика почала жити своїм новим сценічним життям. Це театр у театрі, забавка, ігри для дорослих, з холодним «душем» у фіналі. У виставі є досить жорсткі та шокуючі повороти вистави. Разом з тим, Валентину Микитовичу вдалося розбудити акторську фантазію, надати поле для імпровізації. Франківці грають азартно, і цей кураж передається в зал. Цікавим режисерським ходом, що показує багатоликість натури Тартюфа, стало виконання цього персонажа двома акторами. Чоловіче начало втілює Олексій Богданович, а жіноче — Людмила Смородіна. В одній iз сцен вони по черзі з’являються і навіть «озвучують» одне одного. А поява у фіналі бійців «Беркута» в камуфляжі і масках, які професіонально заламують руки Тартюфу-Лорану (Олексію Богдановичу) в сцені арешту, у багатьох глядачів викликало холодок і мурахи по спині. Відразу напрошуються паралелі з недавнім захопленням терористами заручників в Театральному центрі під час мюзиклу «Норд-Ост». Але, за словами режисера, цей задум ніяк не пов’язаний з московськими драматичними подіями. Тим більше, що в Словаччині, де живе і працює Козьменко-Делінде, вже кілька років з успіхом грають «Тартюфа», в якому Валентин Микитович уперше застосував цей сильний емоційний хід. Режисер сподівається, що глядачі не стануть закидати йому в актуальності, а сприймуть розв’язку як деякий умовний театральний прийом.

— Ситуація цілком життєва і типова, — вважає режисер. — Хтось довго щось готує, а потім одна людина, що має владу (за п’єсою це Король), приймає рішення і розв’язує ситуацію. Поява не акторів, а справжніх беркутівців внесла в гру реальність. Казка закінчилася, почалося життя...

Про те, як народжувалась вистава і мольєрівські персонажі, якими бачать вони своїх героїв, розказали актори, що виконують головні ролі.

— Багато років тому я грала Ельміру в мольєрівському «Тартюфі» у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, — пригадала Лариса Кадирова , — але тоді була костюмна постановка. І ось нова зустріч, незвичайне прочитання класики. Цього разу у мене роль мадам Пернель. Версія Козьменко-Делінде незвичайна, починаючи зі сценографії і закінчуючи трактуванням п’єси. Немає декорацій. Уздовж сцени висять французькі штори і лише іноді рухається кругла ширма. Сховатися ніде: тільки ти і партнери. Грати важко, але цікаво. Режисер зумів створити надзвичайну творчу атмосферу, давши можливість імпровізувати.

— Тартюф — провокатор, інтриган, але, незважаючи на ці якості, для мене це позитивний образ, який вносить позитивний заряд в сюжет вистави, — сказав Олексій Богданович . — Прийшовши в родину Оргона, бачачи там повний розвал, він намагається домочадців об’єднати. Робить це по-єзуїтськи, провокуючи і ще більше заплутавши ситуацію. І лише коли кожний з героїв отримав власну рану і значну порцію прикрощів, родина знайшла в собі сили об’єднатися проти ворога — Тартюфа.

Кожна людина має багато відтінків характеру, тому не можна користуватися тільки білою і чорною фарбами. А жіночі і чоловічі риси, «фонограмний» перевертень, вигаданий режисером, посилює це відчуття: зникаю я — з’являється моя партнерка Людмила Смородіна і навпаки. Я вважаю, що Тартюф не демон і лиходій. Це людина і тінь. П’єса складна, її важко трактувати. Навіщо Тартюф прийшов до родини Оргона? Тільки для банальної наживи? Ні! Йому це не цікаво. Тому в фіналі він з’являється в «лахмітті», засвідчуючи, що від цього світу йому не потрібні матеріальні цінності. Він живе інтригуючи, сам моделює події, сам їх провокує, і сам знаходить рішення для розв’язки.

— За задумом режисера Тартюф багатоликий: він і Лоран, і Лояль. Він і святий, і грішник. Мій персонаж різний, — говорить Людмила Смородіна. — Для себе я уявляю, що Тартюф разом зі своїм слугою просто дурити голову не тільки всім домочадцям Оргона, але і самому господарю. Їх забавки то веселі, а то й жорстокі. Їм подобається заплутувати ситуацію, але при цьому вони хочуть бути в центрі подій.

— Дія п’єси починається в нелегкий час, коли дім Оргона і Ельміри ось-ось буде зруйновано. Їхнє родинне життя дало тріщину. Незадоволена дружина шукає втіхи, пестощів, любові. Для її родини, якби не було Тартюфа, то його варто було вигадати, — упевнена Поліна Лазова . — Але я вважаю, що деякі сцени нам варто б було пом’якшити. Сподіваюся, що режисер зі мною погодиться. Адже в афіші ми не пишемо, що діти до 16 років не допускаються. Мольєра вчать в школі і на виставу приходитимуть молоді глядачі.

— Мого персонажа Оргона шкода, що його обводять навколо пальця, — сказав Богдан Бенюк . — Але, переживши стресову ситуацію, він стане жити інакше, навчений гірким досвідом. Адже поки живе людина, вона зобов’язана боротися. Кожне випробування потрібно з честю зносити і зробити висновки на майбутнє, щоб надалі не повторювати помилок. Формули виживання немає. Кожний сам шукає і знаходить шлях з ситуації, в яку потрапляє.

Мольєрівський «Тартюф» в трактуванні Валентина Козьменко-Делінде — це вистава про людину, яка може або підкоритися обману, або сама обдурити, щоб досягнути певної мети. Хто жертва, а хто спокусник? Де грань, щоб не переступити межу? Провокуючи глядача, режисер примушує кожного передусім заглянути у свою душу.