Епоха бісів
Тривожним пунктиром пройшла на українських каналах московська трагедія. «Заручники» відтіснили на задній план кризу більшості ВР, переговори В. Ющенка з СПС, черговий касетний виток, результати американської поїздки генпрокурора Піскуна. Кожна окрема подія є важливою для України, але про них повідомлялося через кому. Коли під загрозою життя кількох сотень людей, зокрема й наших співвітчизників, решта відходить на задній план.
ТЕРОР У ПРЯМОМУ ЕФІРІ
І все ж спробуємо спокійно придивитися до такого нового явища телевізійного життя, як тележанр «терор у прямому ефірі». Як зауважили у «Намедни» (НТВ) , якщо у Стародавній Греції тлом трагедії були хори, то тепер — засоби масової інформації.
Екстрений випуск новин — надцікавий. Зловісне пожвавлення охоплює підвладний телебаченню простір і не відпускає, підкидаючи свіжі подробиці. Вже вироблено підходи й традиції нового жанру. Правило перше: якнайшвидше дати картинку з місця події, бажано за декілька хвилин до події. Необхідні коментарі кореспондентів, очевидців і експертів. Миттєво монтуються сюжети щодо передісторії питання та біографії учасників, добре йдуть людські історії. Характерний сюжет — зарисовка про дружину міліціонера, який стояв в оточенні (ОРТ) . Час би вже провести дослідження, як впливають на психіку такі багатогодинні масовані атаки з трагічними інтонаціями. Проте дані рейтингу однозначні — він зростає. Саме тому новинники, як і міліціонери, забувши про сон і відпустки, відстежують ситуацію. Друге залізне правило провіщає: навіть якщо в епіцентрі нічого не відбувається, треба давати його зображення. Так робили НТВ і навіть CNN . Телеканали, що не мають такої можливості, декілька разів на день дають позачергові випуски новин. Як правило, вони виходять після чергової передачі. Й лише у разі, якщо оперативність інформації вирішує питання життя й смерті, вона врізається в передачу. Хоча деякі канали кричать: «Вовки, вовки!», — до місця й не до місця. Наприклад, СТБ перервав фільм «Годзілла» екстреним випуском новин, в яких не було справді серйозного оновлення інформації. А ICTV давало рухомий рядок хроніки теракту під час гумористичної передачі «Деревня дураков».
А от екстрені випуски новин і діалоги з гостями в студії практично на всіх каналах були підготовлені цілком професійно (певно, це наслідок висвітлення нещодавньої драми — падіння літака біля Львову).
ВИБІР ПОЗИЦІЇ
Але набагато цікавішим за технічні моменти є слалом політичних оцінок ситуації. Західні ЗМІ, співчуваючи московським заручникам, усе ж нагадували про звірства Росії в Чечні. У перші години захоплення й російські журналісти дещо героїзували шахідів, готових віддати життя за свободу батьківщини. Експерти нагадували, як 94 го Росія забезпечувала тоді ще не бунтівну провінцію зброєю. А про роль «маленької звитяжної війни» в обранні Президента ніхто й не забував. Та після перших жертв серед заручників російські ЗМІ згуртувалися навколо влади. Й навіть смерть десятків отруєних газом людей не дуже змінила вектор обговорення й засудження. Потім Путін ще жорсткіше охарактеризував ситуацію, назвавши терористів людьми без національності й без майбутнього, відмовився їхати в Копенгаген.
А як же інтерпретувала захоплення Україна? У перші години захоплення серед загалом нейтрально-інформаційних повідомлень вирізнився різкий коментар ведучого міжнародника СТБ і за сумісництвом викладача Києво-Могилянської Академії Евгена Федченка. На його думку, Росія мала очікувати від приниженої й скривавленої Чечні різкого випаду.
Коли до культурного центру на Дубровці почали приходити В. Явлінський, Й. Кобзон та інші авторитетні переговорники, цю тенденцію підтримали й у ВР. Про аналогічну ініціативу Президента України повідомив у прямому включенні ICTV Дмитро Кисельов. Цю частину епопеї описав у «ТСН-Епіцентр» («1+1») (який йшов вдвічі довше ніж звичайно) В’ячеслав Піховшек. Непослідовним опозиціонерам пригадали, що саме вони недавно просили зустрічі з президентом Росії. Висновок: невміння прораховувати наслідки своїх дій.
Загалом відчувався вплив російського трактування подій. У суботу, коли після ейфорії штурму «зависла» ситуація з кількістю заручників, які вижили, українські власкори ініціативи не виявили. Хоча ніхто не обмежував їхню свободу слова, вони не ставили незручних питань про лікарняний арешт потерпілих. Добування оперативної інформації та професійна підозрілість виявилися їхньою слабкою ланкою.
Хоч є й інші приклади. Своя інтерпретація послідовності захоплення ТЦ у прямому включенні власкора Віктора Заблоцького, ТСН («1+1») . У ту ж суботу на «Інтері» спробували ідентифікувати злощасний газ як ВZ. Добре вийшли майже всі діалоги з психологами, психоаналітиками, етнопсихологами й ветеранами подібних операцій про людські нюанси протистояння.
І замість післямови — передача «На лінії вогню» Андрія Цаплієнка («Інтер») про непримиренне протистояння євреїв і палестинців. Там теж смертники-шахіди вважають вищим щастям підірвати якнайбільше ворогів. А мирні ізраїльтяни, які втратили близьких, теж не схильні до мирного розв’язання конфлікту.
Мало цими днями українські новини говорили про тероризм як бізнес, більше — про паралелі з Америкою й Балі. Складається враження, що розв’язання проблеми «епохи бісів» (так називали період терору наприкінці ХIХ ст. в Росії) лежить в іншій площині. Коли пристрасті вщухнуть і слово «відморозок» зникне з ефіру, журналісти повинні будуть нагадати світу про вищі цінності — людяність і гуманізм; про те, що зло породжує кроки у відповідь. Про це треба говорити, навіть незважаючи на уявну наївність цих слів у агресивному світі. Поки лише Папа Римський уміє прощати збройний напад. Потрібен інший рівень розвитку суспільства. Гадаю, ближче до відповіді західні моралісти. Але й у благополучній Великобританії щорічні демонстрації оранжистів закінчуються перестрілками, а незагоювана рана Ольстера стала притчею во язицех. Але, може, конфлікти за тридев’ять земель допоможуть нам обережніше ставитися до цивільного миру в Україні?
