ПРОГУЛЯНКА КИЄВОМ з Миколою Жариковим
Минулої неділі я пройшов історичним маршрутом від Софійської до Контрактової площі, мимоволі зупиняючись у місцях, уражених архітектурно-чиновницькою хворобою, занесеною сюди своїми ж зодчими, що залишає незгладимі потворні сліди на чолі міста. Річ у тому, що тут, як ніде у Києві, до останніх років зберігалася його неповторна історична аура, яка сьогодні є найбільшою національною цінністю. Надалі, з покращанням умов життя, у суспільстві з’явиться велика потреба користуватися цим багатством. Світовий туризм через нього не тільки пізнаватиме нашу історію й культуру, але й приноситиме великі прибутки до бюджету країни. Всі виконувані сьогодні тут навколоархітектурні вправи недостатньо компетентних у містобудуванні фахівців озвуться в майбутньому великими не тільки духовними, але й фінансовими збитками. На жаль, не всі ще це зрозуміли. Думаю, що навряд чи ще десь у цивілізованому світі є подібні приклади проведення різних будівельних робіт у заповідній зоні Софії Київської та архітектурного ансамблю її площі. Робіт без нормально продуманих, обговорених із громадськістю проектів, без археологічних досліджень. Робіт, виконаних експромтом, поспіхом. Звичайно, якби все це мало цивілізований демократичний характер, не з’явився би тут бетонно-скляний готель-монстр, який у разі повного завершення будівництва не тільки пригнітить перлину нашої давньої архітектури і культури Софію Київську, але й грунтовно змінить історичне середовище площі. Початок цьому поклала реконструкція останньої, через що пам’ятник гетьману Б. Хмельницькому втратив своє значення, а жовта керамічна цегла бруківки, розбита на великі квадрати, як і надбудова мансарди на сусідньому старовинному житловому будинку по вул. Володимирській, 22, значно змінили характер архітектури площі.
Встановлені нині тут численні бочки з деревами продовжують дивувати втратою смаку і, природно, коштів. Відверто кажучи, я замість цього вважав би за краще бачити колишню обстановку, а витрачені колосальні кошти — використаними на підняття економіки міста. Таким би чином зберегли наші духовні цінності та примножили прибутки.
Шляхом до Андріївського узвозу грубим дисонансом звучить зведена нещодавно в склі та бетоні будівля банку по вул. Володимирській, 12. Єдине у Києві місце з добре збереженою цікавою історичною капітальною забудовою зазнало збитків. Не збагну, чому з’явилося тут така цілком чужа історичному середовищу будівля. Заради справедливості скажу, що будівлю зробили добротно, багато. Полірований граніт, мармур, скло, метал. Але ось саме цим, та ще непомірним для цього місця розміром, вона й зруйнувала ауру — історичне середовище, якому нема ціни. Це місце стародавнього міста Володимира, тут майже поруч залишки підмурків Десятинної церкви, Андріївська церква. Тут сама історія Києва. І раптом — скляний банк!
«Намальовані» каменем підмурівки Десятинної, про які згадувалося, мало про що говорять. Тут явно бракує інформатики. Якою вона була, Десятинна. Може, тому й вийшло розпорядження Президента про проведення конкурсу. Та противники відтворення заблокували його виконання Кабінетом Міністрів. Головний аргумент — немає достовірних джерел, а будувати ще «нововитвір» на зразок Золотих воріт у світі не прийнято. Не науково. Але для того й проводять конкурси, щоб відповісти на ці запитання. Я також не прихильник невідомого відтворення. Але конкурс може дати багато інших ідей. Наприклад, лазерне зображення храму чи спорудження невеликого пам’ятного макета за існуючими дослідженнями вчених. Усе це може зробити цінне історичне місце більш відвідуваним. Пройшовши в глиб території, де мають намір спорудити пам’ятник князю Святославу, помилувався видом на гору Дитинець, поглянув на стародавнє Урочище, що розділяє нас, і на превеликий жаль, виявив, що внизу на території цього невеликого урочища... будують багаті вілли. Я знав, що ними забудовують Гончарі — Кожум’яки, але щоб у такому унікальному історичному місці — передбачити не міг. Дуже шкода, що кілька приватних будинків із мерседесами та джипами не дозволять тепер багатьом, багатьом людям милуватися дивним пейзажем. До речі, прохід людям на цю територію буде заборонено. На шляху встановлять знак «приватно». Це щоб не непокоїли господарів. Буваючи за кордоном, знайомлячись із цікавими місцями передмістя, я не раз переживав неприємне почуття приниження, зупинений такими знаками. Адже поруч історичний музей, відвідувачів багато. До речі, останній справив на мене найгірше враження. Ми стільки з різних трибун чуємо про історію України, про наше коріння та пріоритети. Але зайдіть до музею. Це установа периферійного рівня. Якби не археологія з нумізматикою та сучасна історія з речами Леоніда Макаровича, нічого було б і дивитися. Ось куди треба було витратити хоч частину тих шалених коштів, які закопали в землю. Соромно, їй Богу, в столиці незалежної держави не мати гідного музею її історії.
З такими думками та понуреною головою покидав я Андріївський узвіз. У самому низу, на його початку, в розриві між будівлями, вели будівництво нового житлового будинку чи офісної будівлі. Всі, хто йде на Андріївський знизу, не дуже звертають увагу на архітектуру його перших будинків початку ХХ ст. Багато запам’ятовують саме розрив між будинками, в якому як на картині «вмальовано» Андріївську церкву. Таке багато чого варте. Це привертає погляд, запам’ятовується. Я не раз думав про долю цієї незабудованої ділянки. Уява малювала одноповерхову будівлю кав’ярні в старому стилі. Чи антикварного магазину. Зверху, на даху, — відкритий майданчик-кафе з видом на Андріївську церкву. Тепер картину, якою всі милувалися, буде закрито. З вікон спальні чи офісу нового будинку нею милуватимуться всього лише декілька чоловік. Образно кажучи, її приватизують. Задарма. Стільки говоримо про розвиток туризму, про передбачувані прибутки, а робимо все навпаки. Адже ця жива картина з Андріївською церквою, може, і є тією привабливою силою для туристів, в яку і гроші не треба вкладати. Тільки не закривайте.
На площі поруч із Контрактовим домом у думках уявив нову будівлю мерії за проектом архітектора Гесте, яку міськадміністрація має намір побудувати, виправивши історичну несправедливість царського уряду, що обділяв Україну коштами на подібне будівництво. Ідея непогана, але я сьогодні також на це коштів не виділив би. Враховуючи нашу теперішню технологію та розмахи, це потягне мільйонів на десять. Зелених. П’ять-шість — на палац. Інші в землю. Не час, панове. А поруч на вул. Спаській з видом на Контрактову, в заповіднику Стародавній Київ, швидкими темпами йде будівництво ще одного житлового будинку. Але це вже не приватне будівництво, а муніципальне. Кажуть, що заступник глави міської адміністрації М. Голиця багато зусиль доклав, щоб отримати в управлінні, чиїм завданням є охорона цієї території від подібних набігів, узгоджувальні підписи. Важко, очевидно, довелося й санітарним органам, оскільки дати згоду на будівництво житла на занадто тісній ділянці, де, як кажуть, ні кола ні двора, також справа незаконна. Так що незабаром Контрактову площу з півночі «прикрасить» новий житловий будинок. Не для черговиків, звичайно. Ось такі у заповіднику Стародавній Київ «пироги».
Ну, а останній акорд мого розчарування того дня прозвучав на Хрещатику, поблизу його старого кварталу. На реконструйованому тут чотириповерховому будинку... з’явився металевий каркас майбутньої великої мансарди. Важко було повірити в те, що відбувається. Поясню, чому. Двадцять років тому Київський міськвиконком ухвалив рішення відселити всі організації з цього старого кварталу та поставити його на реставрацію. Цьому передувала велика творча робота архітекторів, проводилися конкурси, диспути, шукали правильне рішення. Міське керівництво з фахівцями та громадськістю дійшли думки, що на диво збережена частина старого кварталу Хрещатику вже сьогодні є історичною цінністю і це слід зберегти, поставивши на реставрацію. Але час так званої перебудови вніс свої корективи. Грошей на це не вистачило. А влада потихеньку роздала його комерційним структурам.
Цей будинок під № 50 залишався за міською адміністрацією. Не беруся переказувати подальший його родовід, але нині замовником його реконструкції є фірма «Арго-трейдинг», що є спільним україно-ірландським підприємством, яке зводить над своїм офісом нещасну мансарду-шапку (очевидно, для ірландської сторони, так би мовити, на іноземний манер). Це завдає архітектурі Хрещатика непоправної шкоди. Переслідуючи свої комерційні інтереси, замовник прагне отримати тут якнайбільше квадратних метрів, вартість оренди яких на Хрещатику величезна. Адже це центр. Він не знає теорії й історії архітектури, як і громадянської етики в цих питаннях. Він знає неписані правила і закони ринкової економіки. В умовах дикого капіталізму, риси якого сьогодні особливо виявляються в архітектурно-будівельній сфері, борючись за виживання чи отримання надприбутків, йому ніколи пізнавати історію, тим більше архітектуру, підвищувати свій інтелект до рівня самосвідомості того, що відбувається, розуміння, що це аморально. Таке станеться ще не скоро, та й не з усіма. І розповісти йому про архітектурну й історичну цінність старого кварталу Хрещатика та його будинку під № 50 нині мали відповідні архітектурні й пам’ятникоохоронні органи. Розповісти про те, що ця мансарда за розмірами та формою абсолютно не характерна для архітектури кварталу, що й без того великий будинок, що виділяється серед інших, з надбудовою мансарди повністю «зруйнує» все, що ми досі зберігали, і що, власне, і становить його історико- архітектурну цінність. Це буде початок кінця старого кварталу. Коли я бачу деякі старі будинки, зайняті фірмами та по-господарськи приведені ними в порядок, згадую старий квартал Хрещатика з убогими запущеними фасадами. Невже їх чекає та ж доля? А столичне телебачення крутитиме ролики, де архітектори та їхні спільники закликатимуть киян звикати до їхнього ремесла. Багато, дуже багато цінностей втрачає столиця України на очах у всього світу. Образливо, панове. Дуже образливо.
