Капітуляція
Увімкнула нещодавно вночі телевізор на «1+1» і зрозуміла — пора. Час уже написати про українське «реальне телебачення», яке на очах у країни здійснює акт групового насильства і, здається, все більше входить у раж, прикриваючись щитом горезвісного рейтингу. Гюльчатай, відкрий обличчя!
У ту ніч у «Останній барикаді» цілком шановані люди — журналісти, продюсери, культурологи — навіювали один одному, як чудово, що «зірки запалюють». Значить, це комусь потрібно! — не вгамовувався головний Копперфільд цієї балачки, продюсер телеканалу «1+1» Володимир Оселедчик. — Значить, хтось хоче, щоб вони були! Змінити тональність обговорення на більш конструктивну спробував журналіст із «Киевских Ведомостей» Олег Вергеліс, однак ведучий не зміг стримати неприємного здивування: «Ну, ви вже закінчили свою звинувачувальну промову?» Дивакуватий Вергеліс не хотів закінчувати і якось дуже наївно намагався довідатися, коли, нарешті, робитимуть телебачення для людей, які зрідка читають книжки і не відчувають оргазму в процесі підглядання. Що остаточно образило Володимира Оселедчика: по-перше, він каже, книжки я все ж таки читаю, а по-друге, ось вас, Вергеліс, не мучить совість, що ви на футбольних матчах за пристрастями футболістів підглядаєте? Тут, звичайно, бідний Олег зрозумів, що його карта бита і лишень зміг промовити задумливо: «Мене? Совість під час футболу?» Такі ось справи…
Проте це так собі — передмова, враження від інтелектуальних телевізійних посиденьок. Насправді ж тема заслуговує цілком серйозної розмови. На початку цього телесезону і справді на нашому ТБ з’явилося безліч так званих «реальних шоу» — «Великий куш», «Третій зайвий», «Вікна», «Гарем». Потрібно сказати, що реальності в них стільки ж, скільки в опереті якогось там заштатного театру, поставленій спеціально для гастролей райцентрами під час жнив. Але це не найбільша їхня вада. Для того, щоб зрозуміти, кому й навіщо це потрібно, треба ще раз проаналізувати аргументи їхніх «батьків» — телевізійних продюсерів і режисерів. Адже на сьогоднішній день у цієї індустрії існує ціла міфологія, що періодично підкріплюється вкиданням «заспокійливих пасів» до ЗМІ, які обслуговують цю індустрію (статті в газетах, реклама за допомогою учасників програми на тему «як це робиться» й інше).
Отже, «міф перший»: реальне шоу — школа справжніх людських пристрастей.
Спитайте в будь-якого психолога, чи може людина зберігати органічність і природність життєвої поведінки, якщо на неї націлено телекамери, дивляться очі десятків глядачів із партеру. Відповідь очевидна: ні, це суперечить людській природі. Може йтися лишень про ІМІТАЦІЮ природності, і якість цієї імітації залежить від міри акторської обдарованості учасників. Зрозуміло, що актори це роблять професійніше і краще. Щоправда, актори також бувають різними. На героїв містечкових спектаклів Отара Кушанашвілі в «Великому куші» страшно дивитися: на огляді радгоспної художньої самодіяльності таке навряд чи зустрінеш. Це що стосується проявів поведінки. Якщо ж говорити про глобальну схему, тобто сюжет, то тут і поготів «усе запущене»: учасники чудово знають, що повинні вкластися в прокрустове ложе режисерського задуму. Про який вияв індивідуальності чи особистісного начала може йтися? Іван Іванович задумав, що «лавина безумства і океан пристрастей» повинні логічно вийти на певний фінал, так що вже, будь ласка, шалійте в межах дозволеного.
«Перепрошую, та це ж гра!» — вигукував під час згаданої програми пан Оселедчик. Ну, якщо гра, тоді говорімо про справжні пристрасті. Виняток тут може бути лише один — гра, яку вигадав Господь.
Міф другий: реальні ігри виконують компенсаторну функцію — допомагають народові скинути напруження від повсякденних проблем.
З натяжкою можна погодитися. Принаймні, це вірно для тієї частини населення, яка обожнює серіали і розмови на тему «знову Марічка нового любаса має…» і «а цей негідник на новій машині…». Але має рацію Вергеліс, є ж ще інший сегмент глядача (і він не такий малий, як здається деяким продюсерам!) — глядача, якого нудить від примітивної жуйки. Передбачаю обурення телекерівників: так перемкніть на інший канал! А куди перемикати, панове? Реальне шоу нам демонструють щодня на всіх каналах з перервою на рекламу. Шанувальники цього шоу твердять, що екстремальні обставини змушують глядача співпереживати разом з героями, уболівати за них — у результаті відбувається потужний викид адреналіну. Добре, що перед телевізором, а не біля пивної бочки.
Ну, по-перше, нічого екстремального в ландшафтних красивостях «останнього героя» я не побачила, так само, як і особливих небезпек у бігах колодами і дошками. Дуже схоже на розваги в таборі праці та відпочинку. Не розвіяла моїх сумнівів і одна з передач за назвою «Велике прання», в якій ведучий Андрій Малахов, продюсер Олександр Любимов і режисер розповідали про «п’ятизіркові» складнощі і труднощі зйомок на острові. А по-друге, велике питання, що тут скидається, а що накопичується. А нагромаджуються, мені здається, помилкові уявлення про життєві пріоритети та способи досягнення мети. Виявляється, ніяких особливих талантів не треба мати, нічому особливому немає сенсу вчитися: навчися інтригувати — і весь світ у кишені, завтра ти можеш прокинутися знаменитим. Зрозуміло, що в цієї баєчки поганий запах. Але зрозуміло це далеко не всім. Тому що фахівці чудово знають про зомбуючі властивості телевізійного екрана. А коли це зомбуюче щось женуть по п’ять годин на різних каналах щодня, можна сміливо говорити про «наркотичну залежність».
Міф третій полягає у просвітницькій і виховній функціях. Не повторюватиму помилку Олега Вергеліса і не твердитиму боязко, що підглядати недобре. По-перше, ніякого підглядання в шоу «За склом», «В армії», «Третій зайвий» немає! Є натомість посередня гра посередніх людей. І тут, нарешті, ми підійшли до головного питання: чому творці обирають для свого шоу геніїв посередності, майстрів банальності і еталони сірості? Попри те, що деякі продюсери стверджують, що такі запитання продиктовані виключно заздрістю (ті, що питають, завжди, мовляв, мають на увазі: «Чому не мене?»), ризикну запропонувати свою версію: в так зване прокрустове ложе режисерського задуму яскраві люди не вкладаються. Більше того, малоймовірно, що особистість не знайде іншого способу самовиразитися, ніж пограти в «третього зайвого».
І, нарешті, про мораль. Не хочеться буркотіти, але від правди нікуди не подітися: всі ці «Великі куші», «Останні герої», «За склом», «Треті зайві» та інші подібні передачі настирливо прищеплюють глядачеві «нові» моральні принципи й цінності (того, хто падає, підштовхни, поділяй і пануй, перемагає найпідліший). Не даремно ж у народі шоу «Останній герой» інакше як «Останній негідник» не називають, а його учасники перманентно виправдовуються на екрані: ні, в житті ми не такі, але тут нас попрохали пограти в монстрів, так ось і граємо.
Днями на 1+1 стартував «Гарем», де четверо дівчат обиратимуть найбільш «гнучкого» з молодиків — того, хто, вочевидь, менше за всіх роздратовуватиме. Уявляєте, який талант лицемірства і дива «солодкавості» треба виявити, щоб усім догодити? І зовсім не тому, що дівчата подобаються, — просто перемогти треба! На екран прийшли глянсові герої, така собі «мрія петеушника». Звичайно, таке телебачення також має право на життя. Але не треба видавати його за рай для середньостатистичного глядача. Бо якщо цього глядача можуть розчулювати підставні «герої з життя» Отара Кушанашвілі, його нецензурна лексика і параноїдальна впевненість у власній невідпорності, то стає страшно: а в якій країні ми прокинулися через 10 років після буму «Литературной газеты» і «товстих» часописів?
Масовий прихід «реалу» на наші канали, скоріше, говорить не про кардинальну (катастрофічну) зміну свідомості глядача, а про те, що електронним ЗМІ сьогодні дуже вигідно змінити, пристосувати до власних потреб смаки та пристрасті аудиторії. За допомогою картонних пристрастей легше за все насаджувати нову ідеологію, відволікати від реальних проблем, саджати на голку тупого обивательського примирення з ситуацією: якщо немає щастя в житті, то хоч на чуже подивлюся. Навіщо вигадувати інші формати, винаходити велосипед, якщо перевірено, що «попкорн» їдять усі. І якщо врахувати, що всі ці пристрасті для нас виготовляє «великий брат», то виглядає це як повна капітуляція вітчизняного телебачення. Привітаймо себе!
Наталя ВЛАЩЕНКО, спеціально для «Дня»
