ЩОДЕННИК

Люблю дивитися на зірки. Дуже люблю. Але чомусь у Києві, серед мільйонів вогників, їх мало. Їм більше подобається сільська місцевість. Там тихо і спокійно. Там нема яскравих вогнів. Там немає розкоші. Нема розкоші, крім них.

Тут зірки великі, справжні. Вони оселилися на чорному небі й дивляться на мене. Одна зірка більше, інша — менше, але обидві однаково красиві. Одна, дивного срібного кольору, не втримавшись, падає і, залишивши після себе смужку, гасне. Жаль. Але як красиво! Це одна мить, але вона неповторна. Я, піднявши голову вгору, не можу відірватися. Ці зірки притягують і дають тобі життя в іншому світі. Спостерігаючи, як вони обнімаються, утворивши сузір’я, ти вчишся мріяти, бачити життя і аналізувати його.

Як шкода, що не всі їх бачать. Одним вони не потрібні, у других немає часу, у третіх нема бажання... Але всім байдуже, поки небосхил залитий їхнiм сяйвом. Адже важко уявити, що колись ти можеш подивитися на небо і не побачити там нічого. Це страшно. Я не хочу про це думати. Вони для мене — частинка світу, в якому я маю потребу. І, напевно, тому зірки на небі не згаснуть ніколи. Принаймні вони не згаснуть для мене.