«Я теж жив…»

23 червня 1933 року Юрій Яновський зробив у щоденнику запис, який, по суті, був його «листом у вічність»: «Сидів допізна на юті, дивився на зорі, астральна якась нудьга, хочеться сказати до всіх нащадків, що ще не виходили з небуття (а вмруть, як і я), що я теж жив і дивився на ці сузір’я, і думав я не тільки те, що написав у книжках…»

У ті дні 31-річний письменник подався в подорож на навчальному вітрильнику «Товариш», мовби втікаючи від страшної душевної смути. Трохи більше місяця тому застрелився «м’ятежний» поет «загірної комуни» Микола Хвильовий, якого Яновський обожнював. Через два тижні так само накладе на себе руки ініціатор українізації Микола Скрипник. Хвиля нових сталінських репресій накочувалася невблаганно, загрожуючи життю й самого Юрія Яновського. В його романах «Майстер корабля» (1928) і «Чотири шаблі» (1930) вульгарно-соціологічна критика взялася вишукувати «націоналістичне сприймання», проповідь «індивідуалізму», «біологізму» і ще бозна-що.

Публічне шельмування мало й позалітературний підтекст: ГПУ було добре відомо про дружні стосунки Яновського з колишнім повстанським отаманом, генерал-хорунжим УНР Юрієм Тютюнником, якого в 1923 р. чекісти виманили з Польщі, арештували, а потім із пропагандистською метою реабілітували, дозволивши працювати у харківському видавництві. Так отаман Тютюнник став сценаристом Юртиком (за його і М.Йогансена сценарієм О.Довженко знімав свою «Звенигору»!). Кінодороги звели двох Юріїв ще в 1926 році. Особливо зблизилися вони в Одесі, де Яновський працював головним редактором кінофабрики. Здається, вони й мешкали поруч, і чимало з почутого від Тютюнника молодий письменник незабаром використав у своїх «Чотирьох шаблях», романі в семи «піснях», задуманому як новітній український епос про громадянську війну.

Центральна колізія «Чотирьох шабель» типова для Ю.Яновського: приборкання повстанської стихії, важке народження дисциплінованого війська… Носієм вольового начала виступає сильна особистість — червоний командир, учорашній шахтар Шахай, який нагадує незламних героїв Джека Лондона, таких, як Вовк Ларсен («Морський вовк»). Герой цей змальований за неоромантичними зразками. Гіпнотична сила впливу на людей, величезна витримка, воля й самовладання, військова хитрість, красномовство, яке запалює навіть боягузів, — все це постає в сліпучому освітленні.

Все, що відбувається з Шахаєм, Марченком, Галатом і Остюком та їхніми побратимами, Ю.Яновський постійно проектує на екран української історії. Повстанський розгул 1919 року і запорозька вольниця максимально зближуються. Лицарі Яновського перебувають у незримому колі своїх героїчних предків — від княжих часів до запорозьких. Автор «змусив» свого Шахая думати над уроками історії, складним переплетінням героїки й національних трагедій. Над помилками Богдана Хмельницького, якому не завжди вистачало послідовності й рішучості («під Зборовом злякався брати до полону польського круля…»); Максима Залізняка, який не вберіг гайдамацьке повстання від руйнівного анархізму…

«Я ненавиджу нашу націю за те, що вона не вміє до краю думати й до краю діяти», — зізнається Шахай, і ці його гіркі роздуми починають у «Чотирьох шаблях» тему нереалізованих можливостей української нації.

Критики Яновського у 1930-ті й наступні роки часто «витягували» як «компромат» на письменника слова загадкового ченця (судячи з усього, недавнього українського інтелігента, якого події революції і громадянської війни змусили шукати щастя в еміграції): «У вас добре вміють тільки вмирати…» Чернець нагадує дипломатові Остюку про трагічну суміш героїки і бездумності: «Англійські журнали сімнадцятого століття виповнено портретами ваших гетьманів та полковників, військові спеціалісти вивчають їхні походи та переможні бої з поляками й турками, все йде до того, що на сторінку історії випливе новий могутній життєздатний народ, та все раптом летить шкереберть: гетьмани зникають, пропивши всі славні діла, полковники розкішно умирають, четвертовані, колесовані, на кіл посаджені, у мідних биках підсмажені або стають московськими боярами, кличуть до себе воєвод і — ганьба! — стають рабами, незвойовані, неподолані на полі бою, не примушені силою до покори…»

«Чотири шаблі» мали явитися читачам 1930 року як епос про «новий могутній життєздатний народ», який має своїх Шахаїв і не повторить старих помилок. Але в тім то й річ, що в романі Ю.Яновському відбилися його душевні сум’яття. Пафос тут змішався з моторошними провіщеннями письменника, який відчував, що героїчна фаза історії змінюється чимось трагічно-жорстоким. Тому за всієї «парадності» фінальної сьомої «пісні» Шахай і його побратими у мирному повоєнні виглядають, зрештою, як «втрачене покоління», як неприкаяні герої. Чого варті слова дипломата Остюка, який у своїй французькій мансарді тужливо думає «про чужину, що з неї видно батьківщину — бідну, порожню землю і червоні прапори на ній, про вмирання селянської психіки і про страх, як перед зрадою…»

Писалося це якраз тоді, коли почалася епопея колективізації, а страх ставав основною прикметою доби… Не дивно, що «Чотири шаблі» на цілих півстоліття «зникнуть»: їх не перевидаватимуть і замовчуватимуть…

На вітрильнику «Товариш» Юрій Яновський обдумував роман «Вершники». Ними він мав «реабілітувати» себе після двох ідейно «незрілих» романів. Для цього треба було поселити в собі цензора і стати «радянським письменником». Але талант — штука єретична. Тому й у «Вершниках» об’єктивний художній результат не збігався iз суб’єктивними авторськими намірами. На революційних фресках Яновського проступали трагічні українські лики…

Його людська і творча доля — це історія ламання «Я» жорстоким режимом. Зрештою, Яновський пішов досить рано, у неповних 52 роки. Для вільної творчості йому дісталося всього десять літ молодості. Саме тоді його перо й створило те, що варто перечитувати: новелістичні збірки «Мамутові бивні» і «Кров землі», роман-містифікацію «Майстер корабля», в якому впізнається кіно-Одеса середини 1920-х, а також «Чотири шаблі» та «Вершники», на сторінках яких відбився світ української людини на драматичному зламі історії…

Жорстока епоха була безжальною до яскравого таланту Юрія Яновського. Він і сам це розумів, тому й думав не тільки те, що написав у книжках…