Улюбленець долі Дмитро Богомазов
— «Вільна сцена» є муніципальним міським театром, тому в нас, слава Богу, є своєчасне фінансування, є маленький репетиційний зальчик, офіс, у якому може працювати дирекція, — говорить Богомазов. — Але ось грати нам ніде, і це наша найбільша біда. Я набрав трупу молодих акторів, які дебютували в «Морфії», і вони не підвели театр. Ніхто не скаже, що це якісь другосортні початківці-артисти, хоч працюємо разом тільки вісім місяців. Я вважаю, щоб створити хорошу трупу, акторам треба щодня виходити на сцену і грати.
— На фоні розмов про національне відродження, які ведуться вже другий десяток років, відсутність будівництва театральних будівель виглядає, щонайменше, дивною...
— Після революції в Києві не побудовано жодної театральної будівлі. Перебудували два кінотеатри, один отримав Театр драми і комедії, а другий — Молодий театр. Точніше буде сказати, що колишній кінотеатр «Комсомолець України», куди переїхала трупа, яку сьогодні очолює Станіслав Мойсеєв, просто повернули до стану театру. Іноді у нас перебудовують під театральні приміщення якісь підвали. Але нових, сучасних театральних будівель, із сучасними залом і сценою, обладнаною новітньою апаратурою, у нас, на жаль, ніхто не будує. Тим часом, на Заході, крім того, що там будують нові сценічні майданчики, режисери отримують старі залишені приміщення, які переобладнуються під театри. Це дає можливість створювати найрізноманітніші вистави, які задовольняють запити будь-якої публіки. А у нас сьогодні молоді, по суті, ніде дітися.
— Є художники, які найбільше цінують свої рефлексії і ратують за «чисте мистецтво», звільнене від будь- яких соціальних функцій. На твій погляд, театр може і повинен виконувати певні суспільні завдання?
— Я би не ділив так різко театр на такі полюси. Театр не може бути «мистецтвом заради мистецтва», тому він завжди є розмовою когось із кимсь. Інша річ, що з різними категоріями людей ми повинні говорити різними мовами. Є молодіжний сленг, але є розмова бізнесменів, і це різні настрої, сама бесіда протікає в різній атмосфері. Так само театр повинен бути дуже різним. Сьогодні можу вести легку бесіду про веселе, завтра скажу про щось дуже болюче, післязавтра ми можемо розмовляти на трагічні теми, а потім можемо знову повернутися до комічного. Щоразу вистава повинна виникати нібито з нічого.
— Ти взявся за «Морфій» тому що твою увагу привернула література чи сама проблема виявилася вже занадто актуальною?
— «Морфій» — два автори — Булгаков і Кандинський, і їхні тексти привернули мою увагу, передусім, тим, що в них проглядає якась людська беззахисність, щирість, яку рідко зустрінеш. Я не дуже люблю пізнього Булгакова, якийсь він занадто майстровитий, соціально впоряджений. Обидва тексти об’єднані родинним, дуже тонким переживанням навколишнього світу. Текст виникає нібито з нічого. Так само з нічого, з пустоти повинен народжуватися і театр. Мені набридло ставити добре зроблені п’єси. Що стосується теми морфію як наркотику, то тут не тільки історія хвороби розповідається, у виставі присутня тема кохання. Людина наважилася любити настільки сильно, що загинула. Я ставив не стільки про наркотики, скільки про беззахисність людини, її спробу врятуватися від болю.
— Багато твоїх колег з різних причин виїхали за кордон, через що наш театр багато втратив. Але ось ті, хто залишився, повинні, напевно, бути їм вдячні. На загальному сірому фоні легше працювати, немає конкуренції…
— Так, багато режисерів виїхали. І зробили це не тому, що їх задавила якась сірість, сумовитість нашого життя. Сьогодні театр нібито не поставили у загальну соціальну ситуацію, він не запитаний суспільством. Нині ніхто ні на кого не давить, роби, що хочеш. Але в наших умовах робити театр надзвичайно важко. Грошей на нього ніхто не дає, всі метушаться, актори вимушені десь підробляти. Для людини природно шукати місце, де її більше цінують. Ось і виходить, що наші режисери створюють культуру чужих країн. Чи легше тим, хто залишився тут? Мені легко ніколи не було. У наших умовах обов’язково виникають проблеми в багатьох сферах такого складного організму як театр (трупа, фінанси, організація, приміщення). Тому доводиться все тягнути на своєму горбу. І якщо не відчуваєш віддачі, якщо не бачиш, що це комусь потрібно, то починаєш шукати місце, де ти будеш потрібен. Але мене не вабить така перспектива. Еміграція занурює людину в ціл«ВИСОТУ ПЛАНКИ КОЖЕН ВСТАНОВЛЮЄ САМ» ком неправильний, хворобливий стан. Навіть виїжджаючи на Авіньонський фестиваль, де щодня кайфуєш від чудових вистав і спілкування, нудьгуєш за друзями, за своїм містом, і в якийсь момент думаєш: «Час повертатися додому».
— Тобто, в твоїй роботі відсутній момент суперництва? Ти не бачиш у своїх колегах конкурентів, тебе не цікавить контекст, у якому існують твої вистави?
— Коли ти бачиш хороші вистави на фестивалях, роботи майстрів, які для тебе авторитетні, то мимоволі порівнюєш себе з ними. Зрештою, висоту планки кожен встановлює сам. Особисто я собою постійно незадоволений.
— Ну а критичні відгуки на свої вистави ти читаєш?
— Чому ж, читаю. Я радий будь-якій реакції на свою працю. Якщо комусь не подобається, і він спересердя щось написав, я вважаю, що це також добре, тому що його твоя робота зачепила. Я не належу до людей, які виставляють навпроти тих чи інших прізвищ хрестики і чекають зручного моменту, щоб помститися. Якщо про тебе пишуть, то це вже добре, отже, дивляться, отже, комусь твої вистави ще цікаві.
— Тебе переслідують якісь страхи, побоювання?
— Мені здається, що найстрашніше в театрі — робити щось за звичкою. Я прихильник того, щоб кожну виставу робити як уперше, наново. Перед прем’єрою відчуваю певну невпевненість, але щоразу якось обминає.
