Миряни проти кліру?
Не треба пояснювати, хто є вищим у церкві — звичайно ж, ієрархія, хоча стосунки між мирянами та кліром (духовенством) не завжди складаються гармонійно. На пострадянському просторі християнські, зокрема, православні братства стали одним із проявів щойно набутої демократії. В Україні так само маємо чимало братств, деякі з них не тільки активно втручаються в політику єпископату, намагаючись керувати парафіяльним духовенством, а навіть у світську політику, що аж ніяк не відповідає їхнім уставам.
Іноді доходить до того, що сучасні братства та деякі навколоцерковні діячі стають непідвладними власній ієрархії і роблять постійні спроби нав’язати їй свою стратегію керування церквою. Найбільш яскраво цей феномен проявляється сьогодні — вперше після розколу XVII століття — в Російській православній церкві (РПЦ). Там чимало світських православних політиків та журналістів публічно виголошують незгоду з діяльністю Московського патріархату і навіть самого Московського патріарха Алексія II, іноді ставлячи церкву у досить неприємну позицію щодо власної держави. Чого варте хоча б твердження, що «Росія потерпає від того, що має безбожне керівництво». Нижче наведемо кілька типових прикладів.
Протести православних проти ідентифікаційних податкових кодів (ІПК), ініційовані російськими православними братствами та ЗМІ, не вщухли й сьогодні. Дискусії на цю тему йдуть, наприклад, в «Русской линии» Інтернету, де нещодавно йшлося про те, що «ИНН (російський ІПК) — це є свого роду лакмусовий папірець. Приймаючи чи не приймаючи його, ми всі наче здаємо іспит: щира наша віра, чи вона — тільки слова». Почали навіть укладатися нові «заповіді», на зразок таких: «Не прийняв коду — це вже гарантія Царства небесного; прийняв код — підеш прямо до пекла, незалежно від того, яким побожним і доброчинним ти є». Піддаються остракізму й нові російські паспорти, у чому важко знайти логіку. Патріарх Алексій II з цього приводу красномовно сказав: «Неужели этим людям дороже старые паспорта с серпом и молотом, чем новые, на обложке которых изображены двуглавый орел и Георгий Победоносец?»
Крайні праві православні кола намагаються впливати на Синод РПЦ також у справі канонізації нових святих. Між іншим, експерти впевнені у тому, що якби не шалений тиск цих самих кіл, Архієрейський собор РПЦ ніколи не канонізував би царя Миколу II. Так само, як він не поспішає офіційно підтвердити чудотворність численних сльозоточивих ікон св. Миколи II, які невтомно мандрують шляхами «Російської імперії», включно з Україною.
Та на канонізації Миколи II амбіції російських православних патріотів не вичерпалися — зараз вони опікуються черговими достойними кандидатурами — «благочестивим і смиренним» Іваном Грозним і таким самим благочестивим Григорієм Распутіним. Московський патріарх Алексій II назвав це «провокацією з метою поділити народ Божий Росії». Він, зокрема, нагадав, що Московська церква колись канонізувала митрополита Філіпа, якого, за наказом Івана Грозного, задушив Малюта Скуратов. Але ж, «нельзя одновременно прославлять и убиенных, и их убийц». А про канонізацію Григорія Распутіна, який своєю поведінкою скомпрометував імператорську родину, за його словами, і мови не може бути.
Думка патріарха Московського не є, однак, аж такою вагомою; бо йому самому ніяк не можуть пробачити слів, сказаних десять років тому, на гребені демократичного піднесення. Ось як пише про це сьогодні пан Дюшенов («Русская линия»): «Ваше Святейшество! Будучи в Америке, Вы выступили перед иудейскими раввинами с речью, в которой называли их «братьями», просили помочь нам в борьбе с «великорусским шовинизмом» и утверждали, что «полнота христианства обнимает собой иудейство». Подобные высказывания представляются совершенно антихристианскими и русофобскими, совершенно несовместимыми с высоким статусом и саном Первосвятителя Русской Православной Церкви». Куди ж далі?
А пояснення у тому, що російські православні братства та їхні ідеологи найслабші прояви екуменізму з боку керівництва РПУ вважають чистою єрессю. Вже згаданий пан Дюшенов впевнений, що «следует категорически запретить все так называемые богословские диалоги с еретиками; весь этот духовный блуд под прикрытием всяких псевдонаучных названий».
Чому, спитає Читач, ми маємо турбуватися про справи РПЦ? На жаль, маємо. Бо численні російські позацерковні структури вважають за «святий» обов’язок розповсюджувати свої ідеї та погляди по всій «канонічній території» РПЦ. Бо політика Союзу православних братств України УПЦ МП повністю визначається російськими колегами й однодумцями. Про що свідчать хоча б численні хресні ходи із сльозоточивими та благовонними іконами св. царя Миколи II по містах і селах України. Або горезвісний «хрестовий похід»(!) російського і українського військових кораблів з іконою канонізованого російського адмірала Ушакова. Не будемо на разі згадувати про політичні передвиборні піруети деяких українських братчиків. А коли з усіх цих приводів звертаєшся до єпископів УПЦ МП, вони тільки знизують плечима, вони тут ні при чому. Хотілось би знати — єпископат дійсно не контролює свою паству?
