Македонія: рік без війни

Українсько-македонська приязнь розпочалася з того, що Україна продала Македонії гелікоптери (а потім — і інші види бойової техніки) у той час, коли в цій країні прорвав етнічний конфлікт. Розпочалися озброєні виступи албанських угруповань, які, як підозрюють, стали продовженням проблем Косова і керувалися саме звідти. Поставки української зброї до Македонії викликали, м’яко кажучи, величезне незадоволення на Заході — керівництво НАТО, представники керівництва Сполучених Штатів і інших західних країн, представники структур і країн Європейського Союзу мало не щодня наголошували на тому, що поставки зброї до Македонії неприпустимі, оскільки регіон і так насичений зброєю. Через це транспорт з українськими танками навіть було затримано в Греції. З іншого погляду, цілком може статися, що саме українські поставки сприяли тому, що конфлікт не переріс у повномасштабну війну, як це було в Боснії. Справа в тому, що македонські збройні сили до того не мали ні бойової авіації, ні достатньої кількості броньованої техніки, ні тренованих фахівців, і слабкість армії та поліції була не останнім чинником, що провокувала збройні виступи екстремістів. Про це ніколи не говорилося у заявах представників Заходу. Між тим поставки зброї, амуніції, військової техніки та іншого до Македонії не підпадали під дію жодного ембарго. Перипетії минулого року вже стали надбанням історії, українське керівництво з тієї пори заявляло, що військово-технічна співпраця з Македонією продовжуватиметься в плані обслуговування техніки і підготовки фахівців. З того часу були й екстрений візит Хав’єра Солани до Македонії разом з українським міністром закордонних справ Анатолієм Зленком, і неочікуваний приїзд македонського президента Бориса Трайковськи до Криму на зустріч, яка планувалася спершу як тристороння між президентами України, Польщі та Росії. Македонська тематика потроху зникла з інформаційного простору, хоча про якісь успіхи західної політики говорити зараз було б дуже передчасно. Македонія зараз є країною-аспірантом у НАТО — але ніхто в Альянсі сьогодні не зможе сказати, скільки іще часу повинно минути, щоб питання про її вступ стало актуальним.

У самій Македонії в районах, населених албанцями, склад поліції формується на міжетнічній основі, албанці отримали університет, більший доступ до прийняття рішень на державному рівні (хоча лідери албанської громади все одно залишилися незадоволеними). Миру Охрідська угода не принесла — македонська і албанська громади так і не знайшли спільної мови. Македонські політики стверджують, що в районах, населених албанцями, формуються нові озброєні екстремістські загони (західні аналітики вважають, що це — просто передвиборчий хід лідерів македонських партій). І у всякому разі, поодинокі випадки стрілянини все ще характерні для країни. Контингент НАТО в Македонії продовжує своє перебування, і необхідність у присутності міжнародних сил явно ще зберігатиметься не один рік.

Очевидно, що надалі у відносинах між Україною і Македонією повинні звучати вже інші мотиви. Зокрема, українські компанії могли б використати позитивний імідж України в прориві на балканські ринки, в намаганні долучитися до проектів відбудови і стабілізації Балкан (македонські фірми знають, як саме можна виграти тендери). І це було б вагомішим за прості нагадування про втрати від санкцій проти Югославії, які тепер треба якось відшкодовувати. Шанси ще треба вміти використати — а сьогодні вони є.