Сила. Право. Любов
Однак, пам’ятаючи про те, що ідея прогресу — ментальна новація, можна представити справу й так, що сила, право та любов вічно просотують суспільне середовище. Вони завжди були, є й будуть. СИЛА
Філософи тривалий час були напрочуд байдужі до сили як антропологічної характеристики. Їх більше цікавила душа, менше — тіло. Цьому можна дати просте пояснення: люди сили — воїни й трударі не пишуть книжок. І все-таки настав час, коли сила опинилася в центрі уваги. Англійський мислитель Томас Гоббс був, мабуть, першим, хто серед здібностей людської природи тілесну силу поставив на перше місце. Тому його іноді називають філософом сили. Я б назвав так і Карла Маркса. Відомо, чому — головна категорія у К.Маркса — праця, тобто процес, у якому сила людини, спрямована на предмети природи, надає їм форми, адекватної людським потребам. К.Маркс багато розмірковував про «робочу силу». Він майже звів людину до робочої сили (або виявив, що саме життя здійснило це). Ту нещасну людину, яка стала частинкою загальної природної сили, присутньої в гігантській системі промислового виробництва. К.Маркс присвятив своє життя звільненню людини від надлюдських умов праці.
Для Т. Гоббса головна категорія — не праця, а війна. Також відомо, чому. Згідно з логікою історизму, тобто ідеї поступального руху добра, початкова точка людської історії — це панування жорстокості та насильства. Томас Гоббс назвав цей етап у розвитку людства «природним станом». У цьому стані «кожному було дозволено робити що завгодно й кому завгодно, володіти й користуватися всім, чим він хотів і міг» (Т. Гоббс). Це була не просто війна, а війна всіх проти всіх. Отже, праця і війна — дві фундаментальнi форми соціального буття, дві форми вияву сили. Існує гіпотеза, згідно з якою війна первинна. У тому сенсі, що праця виникла як результат мутації, а саме — випадкового перенесення людської агресії й сили, звичайно ж, з іншої людини на предмет природи.
У суспільствах, де панує тілесна сила, найпершим iз почуттів, вважав Т. Гоббс, є страх як «будь-яке передбачення майбутнього зла». Це складне почуття складається з недовіри, підозри, обережності, передбачливості, що дозволяє уникнути небезпеки. Цей жорстокий світ знайомий нам за описами життя у в’язниці, казармі, злочинній групі. Там панує дух домінування, наживи й викривленого честолюбства. Варто погодитися з Т. Гоббсом: природний стан — «огидний стан».
Проте така оцінка лише демонструє особливість нашого виховання або ціннісну перевагу, властиву певній культурі. Це — культура капіталізму, в підгрунті якої лежать такі фундаментальні цінності, як праця і розум, і їх технологічне втілення — товарне виробництво. А там, де праця, виробництво взагалі не є головною суспільною метою і основним предметом громадського інтересу, природний стан зовсім не сприймається як огидний. Навпаки, він природний у прямому значенні, тобто натуральний. А в натурі, природі, йде боротьба за існування, боротьба без правил, у якій перемагає найсильніший. У цьому стані цінністю є мужність, честолюбство, готовність до ризику, потреба полоскотати нерви — собі й іншому.
Тим часом, природний стан у значенні Т. Гоббса є неконструктивним щодо господарювання. Війна не створює матеріальних цінностей, а лише знищує їх або, щонайбільше, перерозподіляє. Величезна соціальна енергія, строго кажучи, марнується — витрачається не на творення, а на охорону й захист. У природному стані «немає місця для працьовитості, оскільки нікому не гарантовані результати його праці» (Т. Гоббс). Таким чином, відмова від сили як засобу досягнення статусу характеризує суть капіталізму. Цьому способу життя адекватний інший спосіб регуляції соціальних відносин. Таким чином, із потреб самого життя, начебто природно, виникає право в сучасному його розумінні.
«Сучасне розуміння» згадане тут не випадково. Адже право можливе й за панування сили. Те право, точніше, права, якi здобуваються в бою. Коли виникає така ситуація: я визнаю ваше право (робити те-то й те-то) тому, що я змушений зважати на вашу силу. Це — особисті права. Про них пише Ортега-і-Гассет: «Дворянські привілеї за походженням були не вшануваннями, не милостями, а завоюванням. Їх визнавали, бо дана особа завжди могла власною силою відстояти їх від зазіхань». ПРАВО
Від війни до праці — таким є Великий проект Т. Гоббса. Треба оспівати силу творення, а не силу завоювання, слід виправдати соціальний порядок, що спирається на спільне для всіх право. Така ідеологічна стратегія відповідає новому, капіталістичному, способу життя. Власне, мілітаристську або, за Платоном, тимократичну культуру, змінювала культура виробнича. Але це в нашому, сучасному розумінні, густо замішаному на релятивізмі. А сам Т. Гоббс бачив ситуацію в контексті абсолютного поступального руху добра. Він вважав, що головним чинником цього руху є Розум. І вихід з огидного й нещасного природного стану він вбачав у підкоренні людей велінню Розуму, або природному закону, сенс якого простий: «Шукай миру й дотримуйся його!»
Тут слід шукати витоки права. Юристи вчать, що право — система норм, які охороняються державою. Дiйсно, це так, але при такому визначенні право виглядає чимсь зовнішним для людини. Не видно, чи причетна сама людина до його народження. Але ж воно народжується, у певному сенсі, з розуму. Але не абсолютного або Божественного розуму, а зі здорового розуміння того, що найперше, що потрібно для спокійного життя, — домовитися із сусідом. Визначитися, як говорять сьогодні, не усвідомлюючи, найiмовiрнiше, як це точно сказано. Бо йдеться про встановлення меж тієї сфери, де кожен може діяти на власний розсуд. Для цього ще не треба ніяких норм і ніякої держави. Все це прийде потім.
Як Авраам і Лот розділили пасовища, коли землі стало для них замало? Авраам сказав: «Чи не вся земля перед тобою. Відділися ж від мене. Якщо ти ліворуч, то я праворуч; а якщо ти праворуч, то я ліворуч» (Бут. 13, 9). Авраам знайшов і запропонував спосіб виключити дискомфорт, спричинений скупченістю стад, і припинити сварки між своїми пастухами і пастухами Лота. З таких індивідуальних знахідок еволюційно формується система правил, за якими люди уникають різних життєвих негараздів і розв’язують конфлікти. А конфлікти неминучі, й головна їхня причина полягає в обмеженості потрібних людям ресурсів. Ці ж правила — не просто поради або побажання. Вони, як- то кажуть, мають примусову силу. Й це, звичайно ж, не метафора. Сила не зникає із соціального простору. Вона зосереджується в особливій інстанції, начебто націоналізується, й стоїть напоготові за спиною права. Тут уже можна говорити про державу. Сила як соціальний інструмент не може зникнути передусім тому, що кожний індивід має силу, якій часом не можна протиставити нічого, крім ще більшої сили.
Ключова категорія правового суспільства — рівність. І договір, звичайно, також, як процедурне втілення рівності. «Без договору немає права» (Ф. Ніцше). Зверніть увагу, договір конституює право, а не навпаки, як можна прочитати в наших підручниках правознавства. Для мілітаристської культури рівність є чужою. Там є переможець і переможений, пан і раб. І тут слід звернути увагу на відмінності між природним станом і мілітаристською культурою. «Природний стан» — це модель, теоретичний конструкт або, як зауважив Д. Юм, «філософська фікція». Природного стану, тобто повної відсутності будь-якого права, в історії ніколи не було. А мілітаристська культура — історична реальність. Продумайте, читачу, феномен дуелі, й ви зрозумієте суть мілітаристської культури та специфіку її права.
Правовий стан — крок уперед на шляху соціальної еволюції. Він передбачає симетричну взаємність претензій і захист прав не шляхом фізичного зіткнення, а шляхом ГОВОРІННЯ. Від «говоріння», до речі, походить «договір». Правознавець може перервати тут мої міркування й заперечити: ви говорите про право приватне, а як вписується в договірну теорію право публічне, зокрема кримінальне? А ніяк, відповім, не вписується. І нічого страшного. Просто кримінальне право — зовсім не право. Це вельми ефективний соціальний інститут вибраковування та ізоляції тих індивідів, які не визнають говоріння як способу відстоювання своїх прав. Ізоляція виступає й мірою покарання в культурі, де свобода є вищою цінністю. ЛЮБОВ
Ми переходимо, скажімо так, до вищого етапу соціальної еволюції. Але людство не має досвіду життя, в якому любов відігравала б таку роль, як сила і право. У великих масштабах, звісно. Але про це життя ми чимало знаємо завдяки християнському вченню. І знаємо, що в масштабах малих таке життя існує от уже два тисячоліття. Християнство виникло в державі, тобто в умовах панування й сили, й права. Воно було гнане, тому що виявило небезпечний для держави спосіб життя. Небезпечний не заколотом, а байдужістю до влади. Воно вчило не захоплювати, не захищати своє, не судитися, а віддавати. Любити в соціальному значенні — означає, передусім, подолати дихотомію «свій-чужий», що дійшла до нас з печерної доби, екзистенціально освоїти значення слова «ближній». Між іншим, це серйозно. Адже не сказано: любіть людство, любіть народ. В основі найбільших злочинів проти людства лежить абстрактна любов до народу. Любові до ближнього, дійсно, треба вчитися. Не стільки шляхом міркувань, скільки наслідуванням.
Хтось скаже, що описана мною схема, ці три етапи життя людства — не більше ніж плід інтелектуальних розваг університетського професора. Згоден, але щось, повірте, тягне до історичних схем. К. Маркс вигадав п’ять формацій, А. Тоффлер — три хвилі. Та чи мало їх — цих схем? Останній аргумент на користь моєї схеми, що пояснює, звідки вона могла виникнути, — посилання на структуру найвидатнішого документа культури — Біблії. Зверніть увагу, як розгортається історія, як iдуть одна за одною форми корекції Творцем земного життя. На початку це — грубе насильство. Природними стихіями — водою та вогнем Бог винищує будь-яку плоть, що спотворює шлях свій на землі. І самі люди, грубі й жорстокі, живуть у безперервній різанині. Потім Бог здалека, закликавши лише одного з людей, дає їм Закон. І доручає цьому одному, Мойсею, судити народ. Нарешті він сам приходить до людей у вигляді простої людини, яка вчить їх любові, й вмирає, розп’ята ними на хресті. Любов прийшла у світ через жертву. Ось вам джерело моєї схеми.
Можливо, за цією схемою здійснюється історичне творення людини? Спочатку вона — лише тіло й сила, потім вона — розум і право, і, нарешті, вона — серце й любов. А можливо, це послідовні відкриття людства. Відкриття не розуму, а життя. А розум їх виявляє, дивується їм і обгрунтовує. Наприклад, спочатку з’явилося, а потім стало обгрунтовуватися відкриття того, що бажаного можна досягти не кровопролиттям, а говорінням. Насильство ж не відкривається, воно вкорінене вже в біологію.
На закінчення, виходячи з думки про відкриття самого життя, яке йде попереду розуму, дам одну педагогічну пораду. Якщо вас спитає дитина, чому ми живемо по праву, відповідайте так: ті племена й народи (а також окремі індивіди), які не стали жити по праву, давно вимерли. Можливо, колись у далекому майбутньому дитина спитає: чому ми живемо по любові? Відповідь, погодьтеся, буде аналогічною.
