Для кого рятувати?

Наприкінці серпня в найкрасивішому українському місті Чернівцях відбудеться черговий Міжнародний конгрес україністів. Особисто я завжди з нетерпінням чекаю цієї події, яка відбувається раз на три роки, але її значення для України та українців як нації набагато ширше. Люди, котрі займаються вивченням якої-небудь країни, зазвичай люблять її, інакше навіщо б вони присвячували їй життя? Іноземні члени Міжнародної асоціації україністів у переважній більшості українці за походженням, які або народилися за кордоном, або переїхали туди. До отримання Україною незалежності більшість з них не мали можливості приїхати сюди, але вони знайшли свій спосіб служіння країні, про яку в них залишилися лише туманні спогади, вивчаючи її історію, літера туру, мову й багато інших аспектів її життя, які при радянському режимі затавровувалися як «буржуазний націоналізм», «вузь кий етнографізм»; були й інші відповідні епітети. Взагалі, всі ми, хто вивчав історію Східної Європи, чи то Польща, чи то Болгарія, сприймали це як особливу відповідальність. Ми не знали, коли це станеться, але були впевнені, що настане день, коли наші праці, хоч би там якою мовою вони були написані, допоможуть тим, кого так надовго позбавили можливості самосвідомості, визначитися з тим, хто вони такі, звідки вони й куди йдуть.

Мої колеги-україністи, як і українська діаспора загалом, намагаються зрозуміти, чому Україна не йде шляхом Польщі, Угорщини або Чехії до Європи й Заходу. Невже українці гірші за своїх сусідів?

Мої колеги б’ються над цим питанням, і я разом із ними. На конгресі ми розмовлятимемо й вчитимемось один у одного, але я вже знаю, що скажу: довоєнна Радянська Україна пережила такий «розрив послідовності» в своєму історичному розвитку, що молодим левам «розстріляного відродження» двадцятих, які вважали, що вони будують новий світ, випала робота важча, ніж дисидентам, які вважають, що вони чогось добилися 1991-го. У той час як Україна готується відсвяткувати ювілей Володимира Щербицького й у розширювальному значенні інших архітекторів генерального погрому української інтелігенції 1972 року, можна лише дивуватися таким людям, як мої колеги. Ми врятували все, що могли, але іноді нам важко зрозуміти, для кого.