Світовий «гольф-клуб»: глобалізація проти гуманізму
Світ завжди був небезпечним місцем. Чим привабливішою була територія для життя людей, тим жорстокішою була боротьба за неї. Жорстокість збільшувалася відповідно до росту населення та винайдення людством ефективніших засобів убивства. Те, що ми називаємо прогресом, аж ніяк не збільшило цінність людського життя. Це — не конформістська точка зору. Адже прийнято вважати, що еволюційна крива «християнство — відродження- реформація — просвітництво — права людини» — принаймні призвела до декларування людського життя в якості найвищої цінності. На мою думку, таке уявлення — напівміф.
Синтез постхристиянської філософії та науково-промислових ривків генерував хіба що модель демократії для національних держав. У цій моделі, колишні не-жерці та не-воїни, чия свобода була не більшою від свободи худоби — формально отримав цінність як виборець і як сторона в суді. Зрозуміло, що втілювати цю декларацію в життя довелося століттями. До сих пір, «нова традиція» побутує лише на меншій частині планети та охоплює чи не найменшу частину людства. Три продукти цього синтезу — консервативний різновид у США, ліберальний у Європі та соціалістичний на теренах колишньої російської імперії — не тільки замінили «людину» «громадянином», але й кожен у своїй манері спотворили оригінальний задум просвітництва.
Перший (у США) тривалий час мирився із расизмом, потім із сегрегацією, тепер — із етноцентризщмом та войовничим месіанством. Кожна з цих суспільних рис не підвищує цінності людського життя, а робить людей географічно та економічно різноцінними.
Європейський лібералізм гармонійно співіснував спочатку з терором, потім із колоніалізмом, згодом із взаємознищенням двох світових війн. Нині він скочується у злоякісну зенофобію. Скасування смертної кари в більшості країн-членів ЄС — хіба що єдина серйозна поступка «людині просвітників», позбавити яку життя суспільство не має права. Проте і це може бути найближчим часом знівельоване у зв’язку із ростом міграції, поширенням ісламсько-радикального та антиглобалістського руху.
Російський продукт просвітництва, напевне, найгрунтовніше занапастив оригінальний проект. Замість громадянських прав у ньому йшлося про права класові, «ворога» було винищено всередині, а згодом — знайдено назовні. Різноцінність людського життя у «західних» проектів було замінено на цілковиту безцінь будь-якого життя.
У всіх трьох перспективах просвітництва, за різних умов та часів ствердилася формальна чи неформальна теза: національний інтерес пріорітетніший за права людини взагалі, а в залежності від реалій чи існуючого устрою — вищий за права громадянина.
Зрозуміло, що «прекраснодушні» ліберали та правозахисники одразу ж наведуть приклади втручання уряду США в політику інших країн з приводу «образ» завданих в межах цих країн громадянам США. Проте такі акції з помірним успіхом діють тільки проти країн, слабких у військовому та економічному сенсі. Китай до числа таких країн не належить, а отже, і невдачі американських дипломатичних інтервенцій проти Китаю мають просте пояснення: подвійні стандарти. Існує уявлення, що громадянин США може виграти судову справу проти уряду. Справді, у непринципових питаннях уряд США радше поступиться, але тяжби мас-медіа проти тютюнових компаній чи лікарів проти релігійних фанатиків — доводять примат національного інтересу. Щодо ставлення до прав людини-негромадянина, то політекономія мегаполіса Лос-Анджелес-Тіхуана, де сотні тисяч мексиканців вважають за щастя працювати без будь-якого соціального захисту — наочно демонструють принцип різноцінності людського життя.
Тут ми в нашій дискусії без особливих зусиль перетинаємо кордон між політичною філософією та міжнародними відносинами. Традиційний метафоричний стан міжнародних стосунків — анархія, адже жодна держава не має перманентних та раціональних обов’язків перед іншою, а отже і гарантій захисту від нападу не існує. Відсутність методики кризового менеджменту на світовому рівні (такої, як наприклад, демократія на внутрішньому) в різний час компенсовували релігійні організації, баланси між союзами національних держав, ядерний баланс між наддержавами.
Внаслідок Другої світової війни міжнародний простір дещо змінився за рахунок утворення низки міждержавних та міжурядових організацій. Під час «холодної війни» роль цих організацій була обмеженою — передусім, сферою їхньої діяльності був некомуністичний третій світ. Відхід СРСР від наддержавної політики та його самоліквідація «звільнили» місце для поширення діяльності цих організацій на гігантські території. Ці території раніше належали хіба що до ООН та таких над- та нерегіональних організацій, які по суті ні до чого не зобов’язували (як наприклад «Червоний Хрест»). З тих чи інших причин (на розкриття суті яких можна витратити томи паперу), увесь новонезалежний та оновлений державний простір приєднався, або ж опинився у черзі до таких різних міжурядових організацій як МВФ, НАТО, ЄС, СОТ та інших. Рано чи пізно, більшість цих країн усідомили, що США в ролі гегемона такі самі «каліф- на-годину», якими були всі гегемони до США. Тим більш, що самі США послідовно відходили від двосторонніх відносин (за виключенням відносин із крупними ядерними гравцями), отже цю класичну дипломатію поволі заступали ігри в межах міжурядових організацій. Організації, особливо ті, де в голосуванні застосовується розмір внеску, пропорційне представництво чи консенсус — зазвичай одночасно є і розробниками стандартів «правильних» демократій, економічного розвитку, тощо.
Особистості, які винайшли ці стандарти керувалися трьома принципами: 1) національними інтересами держав, що вони їх представляють 2) намаганням довести дієвість організації у справі захисту країн-членів 3) доведенням тих ідей, що їх викохали самі ці визначні особистості. Виключення з цієї тріади принципів можна зробити хіба що для організацій подібних до ООН за способом прийняття рішень. Хоча і очевидно, що першу скрипку в ООН грають країни-власники права вето, себто постійні члени Ради Безпеки…
На цьому етапі ми синтезуємо вже обговорювану еволюцію (а радше деволюцію) просвітницького гуманізму та сутність сучасних міжурядових спільнот. У результаті ми отримуємо риси глобального суспільства та принципи глобалізування тих, кому не пощастило мати а) колоніальну імперію б) власний континент чи острів в) вартий уваги ядерний арсенал. Отже, риси:
1. У державах, що належать до «золотого» когломерату, основою економіки виступає один, чи низка мегаполісів, передових у фінансовому, транспортному, науковому, освітньому та високотехнічному аспектах. Решта території вкрита мережею соціальної політики, що покликана дещо компенсувати її периферійність.
2. У державах-складових конгломерату лихварство та торгівля «повітрям» поволі відштовхують убік традиційну промисловість, проте, це не позбавляє останню державних гарантій, а ці країни загалом зберігають лідерство у виробництві технологій.
3. Вичерпною гарантією безпеки згаданих країн є ядерна зброя та військова присутність США у низці країн світу.
4. Негромадяни і нерезиденти цих країн часто ефективно експлуатуються, проте, навіть натяк на їхню масштабну легалізацію розхитує політичну стабільність.
5. Еліти цих країн часто рятуються від внутрішньої демократичної відповідальності посередництвом авторитету міжурядових організацій, нав’язуючи урядам-«не членам»
конгломерату асоціальну економічну політику, в межах власних кордонів уряди-«члени» часто проводять ринково нераціональну політику.
6. Дипломатія світу першого здебільшого використовує риторику захисту прав людини, коли така «гра на зниження» узгоджується із національними інтересами.
А тепер звернемося до суті умов членства у «гольф-клубі» золотого мільярду, себто до рис процесу «глобалізування» за правилами «глобалізаторів».
По-перше, необхідно позбавити урядової підтримки всі, без виключення, галузі промисловості та сільского господарства і одночасно лібералізувати торгівлю. «Слабкі» загинуть, виживуть дише підприємства із транснаціональним капіталом, які крім того, треба захистити держгарантіями та низькими податками, обгрунтовуючи такі заходи надзвичайною потребою у конвертованій валюті.
По-друге, країною мусить урядувати або диктатор-«ліберал», або партія монетаристів, яка би неодмінно вигравала кожні чергові вибори.
По-третє, збройні сили країни-кандидата мусять бути озброєні технологією, імпортованою з країн-членів «золотого мільярду».
По-четверте, за умов існування в країні потужного ядерного арсеналу чи нафтових родовищ — усі три попередні правила скасовуються, іспит до гольф- клубу ця країна складає екстерном. Лише час від часу її партнери будуть обережно вимагати видати двійко мафіозі чи терористів в обмін на чергове «міжнародне» засвідчення демократичності та ринковості аби «заткнути пельку» місцевій опозиції.
Ми живемо у час відступу від гуманізму. Цей відступ — не перший і не останній. На початку XIX століття республіканську ідею використали, як герб на імперських прапорах наполеонівських армій. У міжвоєнний період гуманізм став тавром на шкірі «унтерменшів», які чомусь уперто і завзято опиралися осяяним арійською ідеєю «надлюдям». «Холодна війна» була полем, на якому дві наддержави грали гуманізмом у футбол. Тепер клуб «золотого мільярду» намагається підмінити гуманізм політкоректністю, чим маскує прозаїчне, винайдене ще в печерні часи право сильного.
Черговий наступ гуманізму залежить від того, наскільки швидко ми знайдемо вихід із протиставлення двох песимістичних бачень майбутнього. З одного боку, це поступовий поділ населення на расу панів та расу рабів. З іншого, це — руйнація досягнень наукового, промислового та суспільного прогресу стихійно-масовими рухами неотроцкистів чи різновіруюючих фанатиків. Прибічники класичного гуманізму, історичного лібералізму, світської інтелектуальної традиції бачать поки що лише єдиний шлях порятунку, логічне завершення грандіозного проекту модерну, що розпочався «бостонським чаюванням» та клятвою в залі для гри в м’яч. Цей порятунок полягає в утворенні, в тій чи іншій формі, світового уряду, із світовим парламентом, бюджетом, конституцією, тощо.
Наразі такий шлях видається утопією, адже планетою вирують племінні конфлікти; господарство майже будь-якої країни може бути наступної миті зруйноване кочівником-спекулянтом; посада сьогоднішнього міжнародного бюрократа — майже синекура; асоціальні економічні марення викладаються в університетах у якості повноцінних та універсальних теорій.
Проте, варто пригадати, що справедлива республіка видавалася геть не меншою утопією самому Джону Локу, який пережив жахи диктатури Кромвеля і вітав реставрацію монархії. У день встановлення республіки у Франції, один iз її символів Робесп’єр ховався від вуличних подій, адже паризька анархія двох попередніх епізодів була надто свіжим спогадом. Донедавна утопіями вважалися вступ Китаю до ВТО, зближення Росії з НАТО, корейський вихід до півфіналу чемпіонату світу… Отож ідея легітимного світового уряду має право на існування. Методика реалізації цієї утопії може бути непередбачуваною, адже колись римський імператор поступився власним культом дивній релігії ізгоїв, безчесні інтригани створили блискучу європейську монархію, безродні побраталися із «блакитною кров’ю» заради просвітницьких ідеалів, а молодий президент заплатив життям за спробу розвінчати світову диктатуру брехні…
