Київ — Харків — Київ

Часом у подорожі найбільш примітним моментом стає сама дорога. Судячи з того, скільки пісень присвятили «трогающимся вагончикам», «всепонимающим кондукторам» і «ходьбе по шпалам», залізнична тематика протягом тривалого часу була найромантичнішою.

Так ось, у романтиків на українській залізниці сталася подія (хоч, напевно, і не така грандіозна, як її рекламували) — запустили швидкісний поїзд «Харків — Київ — Харків», який, пам’ятаючи історичне минуле країни (Харків був столицею Української РСР у 1919 — 1934 роках), назвали «Столичним експресом». Його запуск повинен був ознаменувати початок нової залізничної ери. І тому, щоб востаннє відчути на собі всю «чарівність» ери старої та як годиться з нею попрощатися, до Харкова (а саме звідти вирушав перший «Столичний експрес») вирішено було їхати поїздом.

ПРО РЯТІВНУ СИЛУ ВОДИ, МОКРІ ПРОСТИРАДЛА ТА «ВВІЧЛИВИХ» ПРОВІДНИКІВ

Отже, практично розплавлені від спеки та через цю ж причину зі сповільненими розумовими процесами і загальною слабкістю, пасажири заповнили вагон. Температура повітря цілком закономірно породила у всіх одну думку — про кондиціонер. Кожен вважав своїм обов’язком нервово смикнути за віконну ручку та поставити один одному риторичне запитання: «Як ви думаєте, а кондиціонер тут є?» Десь через півгодини після відправлення в купе стало дещо прохолодніше, що наштовхнуло на думку, що це досягнення науково-технічного прогресу тут не тільки є, але й, на щастя, працює. Не встигли зрадіти цій події, як у коридорі почалася сварка. Добре розуміючи свій основний козир, провідниця проводила виховну роботу з пасажиром, який був добряче напідпитку. «Якщо не припините буянити, вимкну кондиціонер, а іншим пасажирам пояснюватимете самі». Подальшому спалаху пристрастей перешкодила дівчина, яка промайнула вагоном з шаленою швидкістю, везучи возика з напоями. Цим вона відволікла як готових підхопити пожвавлену бесіду пасажирів, так і самого її ініціатора. Таким чином, тепла вода змогла запобігти конфлікту, й у вагоні запанував цілковитий спокій.

До одинадцятої вечора всі, як за командою, заходилися розбирати пакети з постільною білизною, які за 7 гривень люб’язно пропонувала провідниця. Але тут нас чекало розчарування. Рятуватися від спеки, загорнувшись у мокре простирадло, — може, спосіб і дієвий, але все ж досить неприємний, якщо врахувати, що контакт iз вологою буде протягом усієї ночі. Боязкі спроби автора прояснити ситуацію зіштовхнулися з вичерпним аргументом: а що ж я можу зробити, не подобається — спіть так.

Тим часом у купе спалахнула жвава дискусія. Юнак з піною коло рота доводив, що для депутатів і членів уряду не повинно бути жодних поблажок під час пересування автомобілем по місту. «Якщо пробка, то нехай стоїть разом iз усіма, якщо порушив правила — нехай платить штраф. У аваріях, в які потрапляють політики, винні, переважно, вони самі. Їздять, як божевільні, а потім стверджують, що на їхнє життя чинили замах». Загалом, під такий акомпанемент і довелося заснути.

О пів на шосту ранку над вухом пронизливо заверещало радіо з дуже відповідною для такого випадку бадьорою пісенькою: «Налий вина, налий вина». У вагоні одразу всі пожвавiшали. У коридорі створилися дві черги у різні кінці. Вибравши момент, я попросила провідника повернути мені квиток. Але, мабуть, учорашньої розмови вона мені так і не вибачила. «Сядьте, будь ласка, і заспокойтеся, я сама принесу. Розходилися тут», — пробурчала вона. Хоч своє слово вона і стримала, бажання було тільки одне: вийти, нарешті, з поїзда — набридло все.

ОФІЦІЙНЕ

Харківський вокзал залишив тяжке враження, хоч в очікуванні високих гостей і «почистив пір’ячко». Похмурі підземні коридори з неприємними пахощами, брудні перони... Щоправда, Привокзальна площа з симпатичним фонтаном у центрі виглядала дещо акуратнішою. Харків’яни кажуть, що її відремонтували за декілька днів до знаменної в історії української залізниці події.

Незважаючи на досить ранній час (7-а ранку), на площі ніде було яблуку впасти. Всі поспішали прийти раніше, щоб зайняти зручний для спостерігання пост. «Україночки» та «юні залізничники» з прапорами та кульками явно втомилися стояти півтори години під сонцем. Але неприємні відчуття компенсувала велика кількість позитивних емоцій, які у них викликав пуск «Швидкісного експреса». По-перше, вони через декілька годин будуть у Києві та побачать Софію Київську, по-друге, будуть першими пасажирами у поїзді, а по-третє — на власні очі побачать Президента.

Розпочалася офіційна частина. Міністр транспорту Георгiй Кирпа розповів усю історію створення «Столичного експреса». Він оповів, що будівництво залізниці для швидкісного маршруту обійшлося в 300 млн. гривень, під час якого відремонтували 500 кілометрів залізничного полотна та 70 вокзалів. Що особливо приємно, вагони нового поїзда не імпортні, а свої — їх створило ВАТ «Крюковський вагонобудівний завод». Крім цього, міністр транспорту сказав, що напрямок першого швидкісного експреса дуже символічний, адже і перша залізниця в Україні пройшла через Харків. Ще, безумовно, це викликане й обсягом пасажиропотоку, який у даному напрямку досить великий.

Леонід Кучма був менш офіційним, і, коментуючи рапорт «головного залізничника», сказав, що «ми просто зобов’язані їздити та жити краще», і що «якби всі так уміли знаходити кошти, як залізничники, в Україні жилося б просто чудово».

СЮРПРИЗИ: ПРИЄМНІ І НЕПРИЄМНІ

Після хвалебних од самому поїзду та вдячних промов на адресу його творців усі дружним натовпом вирушили до винуватця торжества. Насамперед, жіночий погляд зауважив одяг провідниць — стильні, приємного голубого кольору костюми й елегантні пілоточки. Всі дівчата з професійно виконаним непомітним макіяжем та в білих рукавичках. У передчутті подальших приємних сюрпризів журналісти починають заходити у виділений їм 5-й вагон. Але виникає проблема: охоронець чомусь категорично проти того, щоб вони їхали в одному поїзді з Президентом. Пристрасті вирують. Хоч це й презентаційний рейс, поїзд все одно повинен вирушити вчасно. А перспективка залишитися на вокзалі в Харкові на невизначений час мало кого спокушає. Ситуацію вирішили в останні секунди під впливом прес-секретаря Президента Олени Громницької.

Розмістившись нарешті у великому та м’якому літаковому кріслі та зрадівши відчуттю прохолоди, всі почали розглядатися: що ж за диво, цей новий поїзд. Інтер’єр вагонів другого класу (там розмістили журналістів) дуже нагадує нову електричку або комфортабельний автобус. Як і там, тут є два телевізори. Щоправда, зовсім нічого не чутно, так що незрозуміло, яким чином потрібно переглядати фільми. Ними ж, як з’ясувалося, запаслися на будь-який смак — від бойовиків і мелодрам до старих радянських комедій і мультиків. Як розвагу в «Столичному експресі» можуть запропонувати настільні ігри, можна скористатися також бібліотекою та почитати періодику, але це (крім ігор) уже за додаткову плату. Приємно дивує і наявність таких важливих для комфорту дрібничок, як плічки для одягу. Заспокоює наявність у вагоні медпрацівників із повним запасом необхідних ліків. Словом, перше враження досить приємне. За вікном швидко-швидко змінюються пейзажі, поштовхів практично не відчувається.

Знайомство з буфетом дещо розчарувало. Все ж комфорт комфортом, а як відомо, їсти хочеться завжди. Тут щонайбільше можуть запропонувати салат із капусти та бутерброд. Щоправда, у поїзді є мікрохвильові печi та холодильник, тобто «свої» запаси провізії буде збережено і в потрібний момент навіть підігріто, але це вже непередоплачені послуги. Зате з асортиментом напоїв проблем не виникає. Тільки знову дивина. Створюється враження, що холодильник — це вдалий муляж. Щоразу, коли бармен виймає з нього пляшки, здається, що вони стояли на розпеченій плиті. До речі, ще одна важлива деталь: ціни в буфеті збільшуються прямо пропорційно наближенню до Києва. Обслуговуючий персонал, хоч, як кажуть, і пройшов спеціальне навчання, схоже, ще не зовсім освоївся з практикою.

Все це спонукало до подорожі у вагон першого класу. Контраст очевидний. У першому класі пасажири розмістилися в затишному купе по 3 чи по 6 чоловік. На кожну трійку — свій телевізор, є галогенні світильники та персональні навушники, що дуже зручно. За допомогою спеціальної кнопки можна викликати провідницю, яка, до речі, «контролює ситуацію» за допомогою встановлених у вагоні камер. Як у першому, так і у другому класі активно борються за здоровий спосіб життя. Всі купе для некурців, а кому вже дуже кортить, то, як і у звичайних поїздах, доводиться виходити у тамбур.

МІТИНГ У ПОЛТАВІ

Практично відсутня у «Столичному експресі» й одна з основних розваг пасажирів, які подорожують у денний час, — зупинки на станціях. У Миргороді нікого не випускають, оскільки стоянка триває 3 хвилини. Так що відчути під собою тверду землю можна тільки у Полтаві. Тут, до речі, і почалося найцікавіше.

Те, що відбувалося, нагадувало фільм «Безіменна зірка». Там у жителів маленького румунського міста найголовнішою розвагою було приходити на вокзал і стежити за тим, як через їхній населений пункт без зупинок слідує поїзд із Бухареста. Всі жителі одягали свій найкращий одяг та із захопленням заглядали у вікна експреса. У Полтаві відбувалося щось подібне. Городяни підбігали до провідниць, щоб ті з ними сфотографувалися, місцеві журналісти, розштовхуючи одне одного ліктями, брали інтерв’ю знову-таки у провідників. Жителі у стані ейфорії забігали до вагонів та зі сходинок кричали менш спритним знайомим: «Ти подивися, як тут красиво». Навколо поїзда рухалися охоронцi з раціями, і кожен із них постійно коментував ситуацію на своєму об’єкті, хоч уже давно їхали без Президента (він вийшов у Рай-Оленівці). Зрадівши такій кількості слухачів, ті, хто скучив за комуністичними мітингами, одразу перехопили ініціативу в свої руки та почали скандувати лозунги: за Леніна, партію і т.д.

У Києві зустріч була хоч і бурхливою, але все ж спокійнішою, принаймні, без політичного забарвлення. Всі вийшли, помилувалися дівчатами з кульками патріотичних забарвлень та розійшлися. Хоч подорож із Харкова до Києва зайняла всього 5 годин 45 хвилин, дорожньої втоми уникнути не вдалося. Подумалося, що зовсім і не варто так гіперболізувати події. Безумовно, новий поїзд — значний крок уперед вітчизняного транспорту, але слова Георгiя Кирпи про те, що наш поїзд кращий, ніж західні, не зовсім відповідають дійсності. Йому далеко до німецького InterCityExpress, який їде зі швидкістю 280 кілометрів на годину, де в спинки передніх сидінь вмонтовано телемонітори та де є конференц-зал із факсом та комп’ютерами. Це навіть і не InterRegio, де у поїзд можна зателефонувати... Але з другого боку, — те, що ціна квитка у наш «Столичний експрес» зовсім не скажена (перший клас — 47 гривень, а другий — 30, що навіть дешевше, ніж фірмовий Київ — Харків), та й те, що незабаром такі експреси курсуватимуть до Одеси, Сімферополя та Львова, свiдчить про те, що, може, це не нова ера, але перший крок до неї — точно. І ще раз наостанок слід віддати належне цілеспрямованості та наполегливості Георгія Кірпи, який за півроку зміг винайти 300 мільйонів гривень і реалізувати заплановане. Чим не приклад для більшості підприємств та структур?