НАЦIОНАЛЬНА IДЕЯ попливла до Ріо-де-Жанейро
Він спав і думав, коли ж у його грудях перестане битися будильник.
Він так довго спав і так довго думав, що будильник справді перестав битися.
Зійшлися люди.
Зі скрипом почали шукати в кишенях умовні одиниці. Зрештою опустилися до гривень.
Потім його вдалося повезти до могили. Він уже давно не відчував цього неземного щастя від їзди на автомобілі, тому що, для економії, ходив на роботу пішки, не отримував там грошей і пішки повертався назад.
Хоч і не завжди хотілося.
Удома його, за життєві невдачі, била дружина. Заради дочки він покірливо терпів, а сусіди нахабно сміялися з протилежних вікон.
Він їхав у труні й оживав...
Нарешті привезли.
Щастя у його тілі стало настільки повним, що не помітив, як його закопали...
Я боюся, що такі почуття народяться і переможуть у худющому тілі мого народу.
Дивно, взагалі-то, так сьогодні жити — абсолютно, а не відносно не відчуваючи у своєму тілі продуктивного життя.
На щастя, я вийшов із народу не в дерматинові крісла, щоб сидіти у них, немов півень перед дурними курками.
Я стою, в принципі, за свободу.
Адже це — Життя.
А Життя — Бог.
Не вистачає тільки у сьогоднішньому нашому житті синів Божих, які готові зійти на хрест заради рідного народу. Без фінансування подібного шоу спецслужбами інших країн.
...На такій собі виробничій ділянці в Ужгороді чи Сваляві, заглушеній біля хирлявої огорожі рослими бур’янами, є начальник. Лискуче обличчя його — салом помазане, на шиї чесним прапором тріпотить краватка, машина у нього іноземна, а дружина — з Баранівців.
Підлеглий йому, лежачий під ним народ чесними баранами, не отримуючи сім місяців заробленої законної плати, дохло повзає на роботу.
У підсобках всі обурено гавкають на жирного свого начальника, який роздобрів на незаплачених їм гривнях.
Однак нікому не вистачає елементарної Божої свободи першому вийти з цієї підсобки й підійти до свого процвітаючого начальника з вимогою:
— Не жируй, негіднику!.. Віддай мені та моїм друзям зароблене! Ти ж, на відміну від нас, красивий і не худнеш на фоні реформ!..
Так... Такого рішучого хлопця можуть звільнити... Так!.. Інші, може, йому і не допоможуть, а після такого фатального вчинку по-спринтерському побіжать «на килим» доповідати, незважаючи на минулі «півлітрівки», випиті за рахунок місцевого революціонера.
Але, проте, вже багато що стане на дорогу змін!
Жирний експлуататор рідного народу відчує, що у повітрі збирається протест і пора би вже зупинитися.
Інакше його покарає Бог. І досить відчутно.
Рукою Людини, яка обрала Свободу. Або ж — Життя!
Тільки тому я й відмовився від національного і низького прагнення бути багатим.
І занадто велика «рать», яка рухається у цьому напрямку.
Суне вона проти добра, любові, взаємоповаги — складових суті Життя. Замість того, щоб боротися з бардаком, «створеним» лженачальниками, вбивають кота у сусіди, ріжуть лезом дверну шкіру його квартири, а при нагоді намагаються спокусити дружину.
А набагато ж приємніше поділитися хлібом та останнім карбованцем. Ти тоді у безпеці. Почне працювати ноосфера. У складну хвилину ти матимеш достатню допомогу, а не подихатимеш, кусаючи лікті у пустій безсилій злості, в порожній квартирі без життя.
— Кого ти звинувачуєш? — спитає хтось. — Такого собі бідного доходягу...
— Та ні, — відповім я. — Просто йду назустріч виборам Президента!
— Якого ще Президента? — здивується мій співрозмовник. — Хіба ця акція щось змінить у житті країни?
— Змінить! Тільки я зовсім інші вибори маю на увазі. Кожен, без винятку, повинен особисто призначити собі вибори й одноосібно обрати в собі Президента. А після виборів діяти відповідно.
Не чекати з вершини державної гори райських плодів, а брати на себе відповідальність за поганого жадібного начальника, за бруд на вулиці, побитого малюка. Й інші президенти навколо повинні робити те ж саме.
В ім’я життя, а не загальної агонії гнаних, принижених, ображених, ненавидячих, голодних, клацаючих зубами мільйонів. Велика частина яких вимирає фізично, а менша, але більш успішна, просто залишає після себе пусте місце, щоб знайти за вільним «бугром» повне — пряників, відносної свободи від думок про тривожне «завтра».
Але я все ж вірю: часи бенкету людиноподібних пацюків минуть. Рано чи пізно. З’явиться хоч би перший мільйон президентів.
Краще, звісно, щоб раніше. Адже землею повинні ходити вільні красиві люди, які не зраджують одне одного.
До речі, про Президента. Нинішнього.
Віра в ефемерного доброго Президента трохи згасла, розмови про погане набридли і стихли, психіатричних експертиз галасливим депутатам не організовують. Тільки гласність і демократія звірствують щосили.
Іноді проти того ж законного Президента.
Він, мовляв, гроші краде, на вибори всякі, на своє благо витрачає. А опозиція витрачає набагато більше, але не краде. Чесна така опозиція. Хтось відстібає їм незліченно, щоб унаслідок подарувати Україні національного Горбачова, не схожого на колишніх старуватих «генсеків», а жвавого, рухливого, який балакає з електоратом без папірця, гальм, із примовками.
З Горбачовим одній великій країні варіант удався. По- слухався її. Розвалив. До основи. А потім... Єльцин з’явився верхи на танку, як Ленін на панцирнику, посварився, дивлячись зверху, з Михайлом Сергійовичем, вирішив отримати одноосібну владу, а щоб усе було правильно юридично, створив Україну і Білорусь. У Біловезькій пущі... Правильно зробив. Завдяки йому в Україні стільки учасників національно-визвольної боротьби з’явилося, що незабаром почнуть вимагати спеціальних посвідчень.
Візьмімо, наприклад, причетність до опозиції. Вона також клас. Як дворянство. З
огляду не благородства, а приємного допуску до зручної годівниці. Біля неї все більше, дивлюся, колишніх комсомольців-апаратників. Завжди дадуть звіт у штаб про правильність вкладення прихованих грошей. А роботи?.. Помилуйте!.. Адже ринок на Україні. Національний. На ньому працювати не треба. А тільки красти, як здавна заведено на Русі. Ще царській. Це кидає тінь на особливості національного опозиційного ринку.
Ось і по собі бачу наслідки його ударів. З 1986 року, приїхавши на Закарпаття, маю схильність до опозиційності. Справжньої. Не організованої. Без злодійського національного підходу. Відтоді вештаюся, наймаючи в Ужгороді кути. Переплачуючи. Часто голодуючи... Але якраз організована опозиція мені неорганізованому показує завжди у найскладнішу мить важкувату фігу. І виявився я на межі з Європою в невагомості. Для влади трохи небезпечний («Неорганізована, але опозиція все ж...»), а для опозиції і зовсім чужий, тому що вона після виборів приховані гроші ділить. Між обласними лідерами своїми, до кола яких я не вхожий. Із ватажками партійними в радянський час, їй-Богу, було не до порівняння легше.
Я не до того, щоб Леонід Данилович, на зло всій нашій заскнілій губернії, виділив, як потерпілим від повені пристосовництва, постійний гуртожиток на тій землі, якій я віддав стільки сил.
У нього своїх турбот вистачає.
Тим більше привид бродить Україною. Національного Горбачова, але не зі Львівщини. Компромат на Кучму йде густий із країни, що й на млин Горбачова лила воду. Наші допомагають. На місцях. У всіх областях України. Традиція... Союзна... Занадто схильні до колективних форм мислення, до однодумності. Це — наше, українське, хоч і не нове, звичне, що й використовують зарубіжні психологи. Вправно втовкмачують у наші голови те, що треба досвідченим глобалістам. Але давайте хоч ми, — без рішення наших судів, за заморською приказкою, — не виноситимемо своїх вироків Президенту.
Час уже думати.
Індивідуально.
Відчуваючи в собі індивідуального Президента, відповідального за долю країни, а не тільки за одномоментні срібники.
Спостерігаю ось у Закарпатті міжконфесійні відносини.
Різні вони.
Люди.
Невмолимо зростає кількість церков і молитовних будинків. Ось так би, у складчину, хоч один дитбудинок побудували. Але сироти на вокзалах, як після «великого» Жовтня, які щенятами вештаються скрізь, нікого не хвилюють. Хіба сутенерів «голубого» і малолітнього промислу.
Головне нашій публіці — особиста самоідентифікація в структурі хрестових громадських організацій, які наближають до Бога на офіційному рівні на максимально близьку відстань.
Населення в краї за мільйон.
Стільки, очевидно, і церков потрібно, щоб зрозумів кожен в особистому храмі неповторність свою і кожного, створеного за образом і подобою Божою.
Адже Бог — Життя.
А останнє — багатолике. Давайте не забувати цього навіть перед своєю головною іконою — дзеркалом.
Досить даремно боротися.
Нехай не з чужими конфесіями.
Із російською мовою, наприклад. Розумію, що це простіше, ніж розширювати сферу впливу і використання української. У останньому попотіти треба, поворушити звивинами. Я сам часто російською літературною мовою користуюся суто в ролі знакової системи для висловлення своїх глибоко національних суверенних думок.
Але до національно-визвольних патріотів мене чомусь не беруть.
Туди вхід тільки для своїх. І скрізь такі залізні завіси. Колись була одна. Сьогодні — багато.
Призначено мені бути чужим.
На своїй землі.
Роками живу без прописки-реєстрації. Про те, щоб проголосувати за правильний чи неправильний, із погляду Вічного, блок, можу тільки мріяти. А, дивися, і скаже мені місцевий власник чотириповерхового особняка, що я — окупант. А апологет львівського підходу до мовної проблеми назве москалем, тому що писав я іноді російською, коли українські видання відверталися.
Що ж ми за країну таку зробили спільним неприйняттям самобутності, що обов’язково треба для самореалізації виїжджати за кордон?
По собі ж бачу, що приречений підіймати німецьку літературну мову. У межах своєї всі ролі поділено. У яких видних газетах не працював, але у Закарпатті з 1986 року до Дня журналіста обласна влада жодного разу не запрошувала на вітальні збори. Минулого року потрапив зовсім випадково. Там отримували важкуваті конверти такі журналісти, про яких ніхто і не чув із тих, хто пише на рівні. Не збори — могила невідомого журналіста.
Поляки мої милі, самобутні! Німці! Заберіть мене звідси до Європи. Пропадаю! Косять мене під корінь національні незавершені взаємовідносини.
У цьому краю синіх гір та азартної погоні за автономні гроші чомусь, в особливо скрутні часи, мені ні в чому не допомогли земляки-українці. Такими стали угорці. Вони свято поважають поняття «ембер» — людина.
Україну слід перебудовувати на корені, а не місцево хвилюватися, що Берегівський район Закарпаття кинеться у державні обійми Угорщини. Яка переважно йде за Людьми, а не в потилицю вульгарним поняттям: голоду та бездушшю.
Скільки можна когось слухатися?
Україна виникла свого часу в ролі компромісу. Під час завзятого протистояння Росії й Польщі, щоб ухопити наші землі на ту чи іншу ненаціональну користь.
Але та ж Польща нині до безумства вільна і процвітаюча. І російський колос поки не завалився. А українці як вишикувалися ще колись «у шеренги» польсько-російської боротьби, так і досі стоять.
За винятком постійних дезертирів, які тікають із лав «до більш національних земель» — Канади, США, Австралії, Аргентини. Ну, зрештою, — навіть Бразилії. Услід за українським пролетарським націоналістом Остапом Бендером.
Ми готові пливти хоч до Ріо-де-Жанейро, тільки б не підіймати сільське господарство під Бродами чи Червоноградом.
А раптом в останньому засіли «червоні»?!
Національну ідею підмінили національними загостреннями, що не влаштовує більшість із суверенних, незалежних, вільних і щасливих областей України.
Угорський «ембер» — це нормальна людина з великої букви. Але поряд із цим, американська пані «френдшип» — також не істина. «Дружба по- американськи» диявольськи губить світ. Центр Заходу повинен повернутися до доброї Європи — нехай і не до колишньої «центрової» Греції — стати центром доброго вільного світу.
Інакше ця ідея відпливе до Азії та помахає нам яскраво- червоними вітрилами, як колишнім дітям їхньої мрії — піонерським галстуком.
І вихідний при цьому націоналізм!
Що український, що російський, що албанський націоналізм — аж ніяк не національні ідеї, а різновиди світового свинства.
Універсальною світовою національною ідеєю була і залишиться Свобода. Чим більше зійдеться із нею будь-який народ, тим більше він відбудеться на планеті. Як Польща! Як Фінляндія! Угорщина! І навіть дикий тунгус. Не згадуючи вже про друга степів — калмика.
Але я ж українець?..
Чорт візьми!
Треба, напевно, сходити для душі до шинку, скуштувати там гірку чашу нашого сурогатного пійла під їхньою фірмовою маркою, відлупити когось кволого і порадуватися перемозі над злом...
