Село «вернулося» з фронту

Сьогодні у малому Новодубищі за великого скупчення народу відбудеться освячення пам’ятника. Сей скромний монумент воздвигнуто на сільському подвір’ї, якого раптом не стало.

На одній-єдиній вулиці Новодубища стояла хатина, де давно вже ніхто не живе, розсувалася на всі боки. Нарешті місцеві власті вирішили знести півзруйновану часом і забуттям оселю, розгорнути бульдозером ветхі стіни, аби був у порядку місцевий краєвид. І от, коли вже цю роботу виконали, за хатою, якої не стало, поміж деревами у недоглянутому саду Новодубище побачило святого хреста, що похилився, струхлявів.

Останній нині сущий фронтовик Новодубища 75 літнійМакар Теребчук згадав і розповів доброчесним християнам, що по війні тут-таки, на цьому подвір’ї, стояла ще одна хатина. Та «Марія Стахурська сама розібрала її». Із стовпів, на яких ота, перша хата трималася, Марія зробила хрест і вкопала у землю віддалік від людських очей, наче своє неймовірне горе.

Село вже навіть призабуло, коли відтоптала свій ряст найнещасніша з нещасних Марія Стахурська та й відправилася зо своїм лихом туди, де, кажуть у народі, немає ні радощів ні печалі. Відправилася — та й усохло на пні розкішне родинне древо, що мало глибоке- преглибоке коріння, міцний стовбур, безліч гілок.

Марія Стахурська не дочекалася з фронтів Великої Вітчизняної війни чотирьох своїх синів — Казимира, Йосипа, Станіслава і Франца. Звідти не повернулися всі її зяті — Сава Войко, Панас Сокол і Людвиг Рудковський. Там-таки, на війні, поліг смертю хоробрих один-єдиний Маріїн онук — Едуард Людвигович Рудковський.

Похоронка — за похоронкою... Війною вибило всіх чоловіків — не залишилося жодного, щоб зміг продовжити древній-предревній рід. Обірвалася жива нитка поколінь. Без свого продовження недовго лили вдовині сльози три Маріїнi доньки.

Неможливо уявити, що довелося пережити згорьованій Марії, коли вона, спустошена жахливими втратами, заходилася шукати у період загальної зневіри якийсь вихід із безвиході. Й знайшла. Розвалила хату, аби не бачити того сволока, на якому гойдалася колиска, де були ліжка, піч, стіл... Стовпи, що «пам’ятали» голоси її чотирьох синів, зятів, онука, склала навхрест, вкопала у святу землю за хатою — віддалік від людських очей. Крадькома, аби ніхто не бачив, ходила до хреста, наче до своїх синів, зятів, онука, розмовляла з ними, возносила до небес молитву за невинно убієнних. Та й вознеслася сама у надії на зустріч неминучу...

— До війни у Новодубищі було 38 хат. З оцих хат пішли на фронт 33 вояки, з яких тільки дев’ять повернулося, — розповідає директор місцевого сільгосптовариства «Діброва» Віктор Кравчук. Не повернулися додому батько і син Гоцалюки — Ілько Андрійович і Петро Ількович, брати Ситарчуки — Федір і Мирон... Чи не у кожній повоєнній хаті Новодубища було горе. І хто ж, питається в задачі, наважиться порівнювати, робити висновок про те, чиє горе було чорнішим. Горе — воно і є горе, хіба що кожен по-своєму його переживає.

Поглянув директор «Діброви» Віктор Кравчук на того похиленого, траченого часом хреста, зустрівся очима з єдиним у Новодубищі символом згасаючої епохи Макаром Жеребчуком — поїхав у Красилів. Розповів голові райдержадміністрації Леонідові Горенку і про світлої пам’яті Марію Стахурську, і про Теребчука, і про те, що йому думалося на місці знесеної хати в Новодубищі.

— Якось сумно-пресумно стало. За все покоління Марії Стахурської. Що вона знала у цьому житті? Війну, революцію, війну, колективізацію, повоєнний відбудовний період у голоді й холоді, — згадує Леонід Горенко про розмову з директором «Діброви» Віктором Кравчуком. До війни у Новодубищі було 38 хат, а наразі — лише 24. І тоді вони, Кравчук і Горенко, вирішили відтворити двадцять п’яте подвір’я. На тому самому місці, де стояла хата Марії Стахурської.

Селяни насипали високий курган, в якому поховали хреста, зробленого Маріїними руками. На кургані — хрест, поруч — гранітна шліфована брила, де викарбувано 24 прізвища тих із 33, яким не судилося вижити на тій війні. Вісім з 24 — сини, зяті, онук Марії Стахурської. Нарешті село повернулося додому з далекого фронту. Рядами прізвищ і військових звань на граніті. Вже нікуди звідси не піде. «Підписав наказ про фінансування цієї дорогої роботи за рахунок нашого сільгосптовариства», — говорить Віктор Кравчук. Голова райдержадміністрації Леонід Горенко не пригадує, коли й де востаннє спорудили пам’ятника полеглим на тій війні...