Право на власну історію

2002-й рік в Росії оголошенo Роком України. За принципом взаємності наступний рік стане Роком Російської Федерації в Україні. Це дає підстави сподіватися на зміцнення українсько-російських економічних та культурних зв’язків, в чому життєво зацікавлені обидві країни. Виникає можливість заново познайомитися з Росією – країною, яка за останнє десятиліття стала зовсім іншою, для нас незнайомою. Однак динамізм розвитку не заважає їй цінувати і поважати власне минуле – історію СРСР і Російської імперії. Це її право – право на власну історію.

Громадяни України так само поважають свою тисячолітню історію. Ми розуміємо, що вітчизняна історія – це щось більше, ніж наука або навчальна дисципліна. Вона є основою національної самосвідомості, прикладом для наслідування, джерелом патріотизму, важелем самоутвердження в колі сусідніх народів, засобом відрізнити себе від інших.

Право на викладання вітчизняної історії в загальноосвітній школі ми одержали разом з Декларацією Верховної Ради про суверенітет України, проголошеною 16 липня 1990 року. Раніше курс історії України в українських школах вважався додатковим і розраховувався на мізерні 30 навчальних годин. В основний час учні вивчали історію СРСР, себто історію Росії. Отже, наша власна історія є своєрідною візитною карткою державного суверенітету.

Щоб Рік України в Росії не залишався декларацією, обидві сторони повинні були опрацювати плани вагомих заходів щодо зближення держав і народів в усіх сферах життя. Для цього слід було створити комісії з розробки таких планів та їх втіленню в життя. Серед інших в урядах України і Росії була створена комісія з опрацювання гуманітарних проблем. Накреслюючи плани своєї діяльності, вона торкнулася й проблеми шкільних підручників з історії. Ще в минулому році видавництво «Просвещение» запропонувало ідею підручника з історії, написаного спільно українськими і російськими авторами. Говорю про це, оскільки з такими пропозиціями зверталися й до мене. Тоді ми відмовилися, проте ідея живе. Тому, мабуть, російська сторона в комісії з гуманітарних проблем сформулювала питання про шкільні підручники з історії у формі створення спільного російсько-українського авторського колективу. Ця інформація потрапила в Інтернет і викликала в Україні колосальний сплеск громадського протесту. Спільний підручник – це відмова від права на власну історію. Відповідь на питання про те, хто має відмовлятися, є зрозумілою для всіх. Ось чому протест набув форми захисту підручників з вітчизняної історії.

Чи існує проблема шкільних підручників з історії в українсько-російських відносинах? Якщо існує, то в якій формі? Хотів би коротко зупинитися на цих питаннях. У відносинах між сусідніми країнами проблема шкільного підручника з історії завжди існує. В підручниках має віддзеркалюватися не завжди безхмарна історія відносин. Замовчувати конфлікти й війни не рекомендується, але розповідати про них треба так, щоб у дітей не формувався щодо сусіднього народу синдром ворога.

Давно відомо, якими засобами можна зарадити справі. По-перше, самі автори підручників повинні подумати, в якій формі подавати негативну інформацію. По-друге, на зміст і форму викладу історичного матеріалу слід подивитися очима спеціалістів сусідньої країни. Якщо це відбуватиметься на паритетних засадах, скривджених не буде. Діти в обох країнах не матимуть у майбутньому психологічного бар’єрa у спілкуванні між собою.

У мене в руках книга «Польща і Німеччина в ХХ столітті: вказівки і матеріали до навчання історії». Вона була надрукована у 2001 році в Познані (Польща) і присвячена 30-літтю діяльності спільної польсько-німецької підручникової комісії, утвореної в 1972 році під егідою ЮНЕСКО. Підручники з історії, на зміст яких вплинула діяльність комісії, виховали не одне покоління німців і поляків. Це відіграло й відіграватиме далі не останню роль в інтеграційних процесах всередині Європейського Союзу.

Книгу подарував мені співголова спільної польсько-української підручникової комісії професор Владислав Серчик. Домовленість про створення такої комісії була досягнута під час приїзду прем’єр-міністра Польщі Ганни Сухоцької в Київ наприкінці 1992 року в ході її переговорів з головою українського уряду Леонідом Кучмою. У жовтні 2002 року В.Серчик з польською частиною комісії приїжджає в Київ для чергової зустрічі з українськими колегами. Знаючи принциповість і наполегливість цього вченого, високу наукову ерудицію і обізнаність iз тематикою (серед його книг є й підручник з історії України), я передбачаю довгі і грунтовні бесіди про те, як висвітлюються польські сюжети у нових українських підручниках. З свого боку, ми готуємося до розмови про висвітлення українських сюжетів у нових польських підручниках.

Чи не варто створити українсько-російську підручникову комісію аналогiчного типу і з такими самими функціями? Відверто кажучи, я довгі роки не вірив у можливість цього. Надто тісно переплетені наші історії, надто сильно тяжіє дореволюційна і радянська історіографія над мисленням сучасних вчених та педагогів. Однак у минулому році, коли до Інституту історії України приїхала представницька делегація російських вчених на чолі з директором Інституту всесвітньої історії Російської академії наук, академіком РАН Олександром Чубар’яном, ідея спільної комісії стала набувати реальних рис. В укладеній між двома інститутами угоді про співробітництво знайшлося місце й для проблеми шкільних підручників. Ми обмінялися підручниками, перечитали їх і дістали уявлення про те, чому навчають дітей в школах обох країн.

Підміна ідеї комісії з вироблення рекомендацій авторам існуючих підручників ідеєю спільного авторського колективу для написання єдиного підручника, яка так схвилювала українську громадськість, є непорозумінням. Власне, нема навіть відповіді на те, який спільний підручник має бути написаний: з історії Росії чи з історії України?

Півтора — два десятки сучасних підручників з історії Росії, які мені довелось переглянути останнім часом (насправді їх набагато більше), змушують задуматися над багатьма проблемами. Найперше питання, на яке нема переконливої відповіді, звучить так: історію якої держави нашим сусідам слід вивчати – сучасної або радянської Росії (їх кордони співпадають) чи імперської Росії і Радянського Союзу?

У 1990 році Росія, а услід за нею — Україна виступили проти союзного центру, в результаті чого Радянський Союз розвалився. Однак тодішня лінія російського керівництва пояснювалася тактичними, а не стратегічними чинниками. Радянська Росія об’єктивно становила єдину державоутворюючу республіку у складі Радянського Союзу. Не випадково залишається незрозумілою суть державного свята 12 червня 1990 року, встановленого на честь Декларації про державний суверенітет Російської Федерації. Проте не нам, а російським вченим потрібно визначитися з територією держави, про історію якої вони розповідають. Висловлюючи для повноти розкриття сюжету власну думку, скажу тільки, що утримуватися в сучасних кордонах під час розповіді про історію Росії дуже важко. Кордони республік сформувалися тільки після загибелі імперії.

У переважній більшості російських підручників виклад подій сфокусований на територіальні рамки сучасної Росії. Територія України у ХХ ст. згадується тільки як полігон воєнних дій у Першій світовій війні, під час громадянської війни в Росії або в ході Великої Вітчизняної війни.

В цій статті нема ні можливості, ні потреби розглядати конкретні підручники. Але все- таки без кількох прикладів важко обійтися. Коли йдеться про факти української історії, вражає некомпетентність надзвичайно кваліфікованих, з європейськими іменами вчених. Зокрема, у підручнику «История России. ХХ век» (автори – О. Волобуєв, В. Журавльов, А. Ненароков, А. Степанищев, видавництво «Дрофа», 2001 р.) є тільки одна згадка про Збройні сили України в період 1917 — 1920 рр.: «війська Української народної ради» (стор.120). Так вони називають Армію УНР доби Директорії.

До небагатьох підручників, в яких Росія цілком ототожнюється з Російською імперією, відносяться книги Т.Чернікової «История России. IХ — ХVI века» (М., 2000) і «История России. XVII — XVIII века» (М., 2000). Автор будує свої підручники на працях прославлених істориків минулого — М. Карамзіна, С. Соловйова і В.Ключевського. У XVIII—XIX ст., коли ці вчені розробляли свої історичні концепції, наявність української літературної мови і культури, існування самого українського народу офіційно заперечувалися. Тому здавалося, що їхні праці відповідають історичній реальності. Проте у ХХ ст. український народ не тільки довів, що існує, але й здобув державну незалежність. Як же можна тепер писати підручники, повсякчасно згадуючи Київ, в яких цей багатомільйонний народ ніби накритий шапкою-невидимкою?

Все це — питання концептуальні, які варто було б обговорити, якби працювала спільна українсько-російська підручникова комісія. Думаю, що спільними зусиллями нам вдалося б подолати вікову інерцію мислення. Адже мова йде про речі абсолютно очевидні. Не сумніваюсь також, що нам вдалося б переконати авторів уже згаданого підручника «История России. ХХ век» вилучити з тексту у наступних виданнях думку про те, що передача Криму Україні була проведена «в нарушение трех статей Конституции РСФСР», внаслідок чого відповідний акт президії Верховної Ради РРФСР «не имел юридической силы с момента принятия» (стор.250). Мова не йде навіть про легітимність радянських конституцій в умовах не відображеної в них компартійної диктатури. Вважаю, що вистачила б проста згадка другої статті українсько-російського Договору про дружбу, співробітництво і партнерство, ратифікованого Державною думою, схваленого Радою Федерації і підписаного у квітні 1999 року президентом Російської Федерації. В цій статті йдеться про визнання сторонами непорушності існуючих між ними державних кордонів і відсутність територіальних претензій одна до одної в момент підписання договору і в майбутньому. Учні загальноосвітньої школи, для котрих написаний цей підручник, якраз і є майбутнім Росії. Не сумніваюсь, що в українських підручниках наші колеги теж знайдуть немало такого, що їх не влаштовувало б. Українські вчені готові все розглянути й обговорити.

В.Серчик в ході нашої роботи в українсько-польській підручниковій комісії не раз переконував мене в своїй правоті. Доводилося змінювати думку щодо окремих фактів і формулювань, у тому числі в текстах власних підручників. З іншого боку, не раз нам вдавалося переконувати своїх польських друзів в обгрунтованості наших зауважень. Це – нормальний процес узгоджень, для якого потрібна тільки добра воля, турбота про розум і душі дітей, для яких ми працюємо, і відсутність екстремізму в будь-яких формах.

Важко вагатися в тому, що кожен народ має право на власну історію. Нам, професійним історикам і педагогам, слід тільки потурбуватися, щоб у викладанні шкільного курсу вітчизняної історії протилежні точки зору на ті самі події і факти не викресали вогонь, який спопелить дитячі душі.