Євростандартам бути. Але по-українськи
Поєднання різного, але якісногоІз плином часу, коли все більше українців бувають за кордоном не як туристи (та й туристи також), стало можливим говорити про дві тенденції в українському суспільстві:
— по-перше, все більше людей, передусім «молодих професіоналів», переконані в тому, що Україна є частиною Європи і повинна розвиватися саме в цьому напрямі;
— по-друге, все більше українців вважають, що жити треба «по-європейськи», але вдома. І що «Європі» також є чому в нас повчитися. І що «європейські стандарти» не забезпечують головного — відносин між людьми, які завжди були «фірмовим блюдом» цієї частини Європи.
Про це — в «Особливiй думці» директора Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАНУ Ю. Пахомова, у соціологічних опитуваннях Центру Разумкова та опитуванні «Дня».
У мене особисто слово «євростандарти» викликає стійку асоціацію з запозиченим із російської виразом «євроремонт», ніде, окрім колишніх радянських республік, невідомим.
Справа в тому, що просто говорити про європейські стандарти практично неможливо. Їх тисячі — стандарти, затверджені, зокрема, органами Європейського Союзу стосовно чистоти повітря та води, стосовно рівня шуму, стосовно розміру яблук, огірків та картоплі, що продаються в супермаркетах. Є стандарти організації транспортного сполучення, книжкового, газетного, іншого паперу, розмірів газетної шпальти, фарби, якою вона друкується. Тисячі стандартів, описаних на багатьох тисячах сторінок, сам перелік яких міг би зайняти не один день.
Якщо ж говорити про стандарти соціального забезпечення, стандарти освіти, стандарти політичного життя, стандарти роботи мас-медіа — то раптом виявиться, що вони свої особисті у кожному суспільстві, у кожній країні. Різні політичні системи, різне виборче законодавство (є, зокрема, країни, де неучасть у голосуванні карається законом), різні підходи до висвітлення новин, різні системи шкіл та університетів. І вже це підказує, що насправді європейський стандарт — це поєднання різноманіття різного, але при цьому безумовно якісного.
Стандарти етики, моралі в політиці, бізнесі, світі мас-медіа — теж неоднакові і неоднозначні. Скажімо, якщо в найпопулярнішому британському таблоїді «Сан» можна зустріти все, що завгодно, — і чи не расистські заголовки, і плітки, — то респектабельні, хоча й не надто вже зараз чопорні «Таймс» або «Дейлі Телеграф» цього собі ніколи не дозволять. Якщо в північних країнах уряд може піти у відставку через дріб’язковий, здавалося б, привід, то для Італії чи Франції звинувачення керівництва в корупції часто не призводить до жодних наслідків. Якщо в якійсь країні «співпраця з органами правопорядку» вітається суспільством, то в іншій, м’яко кажучи, ні. Стандарти законодавства — теж річ дуже умовна. Інакше б не велося стільки суперечок у Європейському Союзі.
Але при цьому всьому є якісь норми, правила, принципи, єдині для всіх. Жорстка, але чесна конкуренція. Свобода доступу до інформації. Повага до прав людини (останнє часто дається нелегко). Прозорість політики. Чесний суд. Вільна (від тиску влади) преса. Відповідальність. Нарешті — просто якість. Уже інша справа — як вони, ці базові принципи і часом досить суворі вимоги, виконуються. Численні скандали в різних європейських країнах, «поправішання» суспільств свідчать, що й «там» не все в повному порядку, і «там» десять Божих заповідей порушуються. Але ж це — не привід для того, щоб не прагнути кращого.
