Глобальний вимір і політична воля Асиметрична вiдповiдь Києва
У Москві сталося те, чого так довго очікували: президенти Буш і Путін підписали Договір про взаємне скорочення наступальних ядерних потенціалів i декларацiю про новi стратегiчнi вiдносини. В договорі, який є юридично зобов’язуючим для обох сторін, зазначено, що на кінець 2012 р. має бути не більше за 1700—2200 наступальних ядерних зарядів з кожного боку). Про значення цього договору говорить його преамбула, де йдеться про «нові відносини у новому столітті», і це не виглядає простою декларацією. Договір про взаємне скорочення наступальних ядерних потенціалів став черговим сигналом: дві країни не просто не розглядають одна іншу як ворога, але розпочинають рух назустріч одна одній. Але це іще не все: разом із рішенням про скорочення ядерних арсеналів, новим розширенням НАТО, проривом у відносинах між НАТО та Росією в світі створюється абсолютно нова глобальна система безпеки, з можливо, абсолютно новими механізмами. Здатність України адекватно відреагувати на цю нову реальність, тобто взяти активну участь у її створенні — поки що підтверджена рішенням РНБОУ про розробку нової стратегії, кінцевою метою якої буде приєднання України до системи колективної безпеки, що базується на НАТО, котре Президент Кучма охарактеризував як «доленосне».
Російські експерти закликали не очікувати проривів від російсько-американських самітів. Проте прориви вже стали робочим порядком. Зрушення у відносинах НАТО—Росія, зокрема, розпочалися відразу після того, як президент Путін виступив із заявою 11 вересня. На травневій зустрічі міністрів закордонних справ НАТО і Росії у Рейк’явіку було оголошено про створення Ради «двадцяти», тобто Ради, в якій, як задумано, країни-члени НАТО і Росія вже не консультуватимуться, а разом прийматимуть рішення з окремих найважливіших питань (контроль над озброєннями, боротьба з тероризмом, менеджмент кризових ситуацій). Наступного тижня це рішення буде оформлено документом, який у Римі підпишуть Путін і лідери 19 країн-членів Альянсу.
Першою причиною, що зумовила ухвалення рішення, секретар РНБОУ Євген Марчук назвав у телеефірі СТБ «стрімкий прорив у відносинах Росії з НАТО». За його словами, 28 травня в Римі (коли відбудеться підписання договору про утворення «двадцятки») Росія «де-факто стане одним з активних гравців НАТО». Другою причиною Є.Марчук назвав стрімку трансформацію НАТО і розширення Альянсу. «Сьогодні по суті вже буде 20 країн НАТО, а після Праги — 23 або 25. Таким чином, сьогодні формується універсальна система колективної безпеки на просторах усієї Європи, колишнього Радянського Союзу і Північної Америки, на наших очах відбувається формування нової високоефективної системи колективної безпеки». Є. Марчук також підкреслив, що Конституція України «не обмежує і не забороняє можливої участі України в блоках. Позаблоковий статус країни зафіксовано лише Декларацією про суверенітет. Отже, вважає Є.Марчук, сьогодні для участі України в Альянсі немає жодних перешкод. Але шлях, який повинна пройти Україна, буде, за його словами, довгим і важким.
Рішення РНБОУ вже отримало перші коментарі. Вони різні — оскільки різні точки зору, різні уявлення про майбутнє. Не буде секретом визнати, що сьогодні і в Україні, і в Росії, і на Заході немає єдиного погляду на імперативи розвитку світу, немає повної довіри навіть між західними союзниками. Однак є спроби спільно знайти спосіб подолання системи, базованої на взаємній недовірі, і є спроби зробити систему міжнародної безпеки дійсно ефективною. При цьому варто відзначити, що більшість російських експертів сходиться на одному: для Росії сьогодні значно важливіше розбудовувати відносини з Сполученими Штатами, ніж з НАТО. Багато хто в Москві ставиться до «двадцятки» скептично, але водночас вона відзначається як добрий намір. «Як ви себе почуваєте, коли Росія опинилася в НАТО попереду вас?» — питав з цього приводу німецький колега iз одного провідного видання.
Справа ж у тому, що йдеться не про те, хто буде першим. Росія, наприклад, ще ніде й ніколи офіційно не говорила про можливість свого вступу до НАТО. Окремі експерти, зокрема, член Ради з зовнішньої та оборонної політики Росії Сергій Караганов, вказували, що якщо неможливо процесові (розширення НАТО) протистояти — потрібно його очолити.
Україна ж уже досить давно такої можливості не відкидала — за умови, що НАТО трансформується з військово-політичного блоку у політичну організацію з безпеки. Про це, зокрема, говорили Президент Кучма, міністри закордонних справ Удовенко, Тарасюк, Зленко.
«На даному етапі НАТО поки не може зробити офіційного коментаря з приводу намірів України інтегруватися до Альянсу, оскільки секретар Ради національної безпеки і оборони України Євген Марчук і уряд України ще не повідомили Альянс про бажання держави подати офіційну заявку на вступ під час празького саміту. Так радіо «Свобода» заявив речник НАТО Роберт Пщел. Але при цьому він відзначив, що рішення РНБОУ відносно процесу інтеграції до НАТО говорить про наміри України розвивати довгострокову політику безпеки й оборони.
Рішення РНБОУ відносно НАТО є потужною й знаковою заявою про наміри України і про прiоритетне значення, якого вона надає інтеграції в євроатлантичний простір, заявив, як повідомили в посольстві США, посол Сполучених Штатів в Україні Карлос Паскуаль.
Примітною є реакція комуністів. Впливовий член фракції КПУ Георгій Крючков, як повідомив Інтерфакс-Україна, заявив, що вважає зближення України з НАТО неминучим. Комуністи змінили свою точку зору після потепління відносин НАТО—Росія, і вже зараз заявляють, що за певних умов не виступатимуть проти вступу України до Альянсу (якщо там, зокрема, буде Росія, якщо це буде політична організація безпеки). Багато хто з експертів вказував, що вже в нинішній Верховній Раді можна буде досягнути консенсусу з цього питання.
З іншого боку, НАТО, до якого може прагнути Україна — це не те НАТО, яке існує зараз. Провідні західні експерти сьогодні кажуть, що НАТО теж потрібна реформа, як і Європейському Союзу, і рішення про це буде прийнято «в робочому порядку» (можливо, за зразком ЄС буде навіть створено спеціальний орган). Повинна змінитися сама Україна. Якщо політична воля до цього була продемонстрована рішенням РНБОУ, то іншим необхідним моментом повинна бути консолідація політичних сил і суспільства. В Росії це відбувається навколо фігури Путіна. Володимир Путін, можливо, інтуїтивно усвідомлює необхідність різкого ривка Росії на Захід, у тому числі — й через НАТО, стосовно України «російський фактор» поки що має інше спрямування. В Україні ж потрібно спочатку знайти ідею, яка б сприяла наближенню до Альянсу. Саме такою ідеєю може бути щоденне наближення до політичних, економічних, військових стандартів НАТО.
КОМЕНТАРI
Олександр СУШКО , директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України:
— Питання «за» чи «проти» вступу до НАТО для мене не стоїть. Наш Центр протягом тривалого часу рекомендував визначитися зі стратегічною метою — набуттям повного членства в НАТО, подати відповідну заявку, приєднатись до програми, розрахованої на підготовку до членства — Membership Action Plan. Ми аргументуємо це як міркуваннями безпеки (членство в НАТО є найефективнішим способом гарантування безпеки та територіальної цілісності держави), так і потребами розвитку (умови членства в НАТО вимагають просування шляхом демократичних реформ, забезпечення відкритості та цивільного контролю за Збройними силами).
Рішення РНБО стане насправді першим кроком до членства в НАТО за однієї умови: якщо за ним слідуватимуть подальші кроки у вигляді рішень парламенту, уряду та Президента. Необхідне рішення має прийняти Верховна Рада за поданням Президента: за нинішнього розкладу сил його можна з великим запасом надійності провести через Раду. Бажано також негайно прийняти урядове рішення і передати його до Штаб-квартири НАТО — це буде сприйнято як повноцінний офіційний крок.
Серед української політичної еліти, експертів та посадових осіб нині є високий рівень підтримки ідеї вступу до НАТО. Винятком можна вважати три групи: частина правлячого класу, яка міцно пов’язана з Кремлем і залежить від російського бізнесу, частина армійської еліти, яка не зацікавлена у прозорості армії загалом і військового бюджету зокрема, і традиційна група — комуністи та ультраліві. Останнім часом впливовість третьої групи істотно зменшилась, а першої, на жаль, зросла. Тому на шляху реальної інтеграції України в НАТО, як і раніше, стоятимуть політичні перепони. Вкрай важливою є проблема якості політичних інститутів.
Інші проблеми, такі як збільшення бюджетних витрат, громадська думка є важливими, однак другорядними. Щодо останнього, слід врахувати досвід таких країн, як Словаччина, де у 1999 році спостерігалися низькі показники симпатій до НАТО, однак протягом наступних років, завдяки в тому числі активній інформаційній кампанії, позиції громадських лідерів та ЗМІ відношення суспільства до Альянсу стало цілком позитивним. Українські громадяни мають знати про те, що членство в НАТО — не тільки безумовний престиж нації, але й надійний захист їхнього сьогодення і майбутнього.
Аркадій МОШЕС , завідуючий відділом безпеки країн Центральної та Східної Європи й Балтійського регіону Інституту Європи РАН, Москва
— У тому, що стосується створення «двадцятки» між НАТО та Росією, то теоретично, чим більше інструментів співпраці, тим ширшим є коло обговорюваних питань, тим краще — тим менше буде роздільних ліній, тим адекватніше будуть висловлені загальні відповіді Європи на загальні виклики — серед яких і тероризм, і екстремізм. Однак до «двадцятки» я б ставився дуже скептично. Я не бачу реального порядку денного, в якому б дійсно був реалізований характер партнерства, того порядку денного, який був би надзвичайно важливим для всіх країн. Адже якщо ми не обговорюватимемо питання європейської безпеки, проблеми розширення НАТО, перспективи еволюції НАТО, то «двадцятка» може повторити досить безславний шлях Постійної ради із співпраці Росії—НАТО за п’ять років.
Ця Рада, по-перше, не була результативною, і по-друге, вона не змогла запобігти кризі у відносинах між Росією та НАТО, викликаній війною НАТО в Югославії 1999 року. У відносинах між Росією та НАТО є досить велика кількість «підводних каменів», наприклад, Ірак. Але в будь-якому разі — це більше, ніж спроба врятувати обличчя.
Запитувати, хто більше потрібен один одному — Росія НАТО або НАТО Росії — це не зовсім коректна постановка питання. Сьогодні для Росії відносини з НАТО — це не найголовніше. Більш важливими є відносини з Європейським Союзом, а також двосторонні відносини зі Сполученими Штатами. Не зовсім ясні перспективи НАТО, незрозуміло, як ця організація збирається еволюціонувати. Водночас є ряд моментів, в яких співпраця з Росією необхідна для НАТО — наприклад, у Середній Азії. Незрозумілими є подальші цiлi НАТО. Адже багатьох із тих цілей, для яких вона створювалася, сьогодні вже не існує.
Я не думаю, що нам необхідна співпраця із НАТО як з організацією. Інше питання — якщо йдеться про інструмент, який міг би забезпечити координацію зусиль держав у галузі безпеки, і обмежити односторонні дії США. Значна частина цієї співпраці може йти і в обхід механізмів НАТО.
У тому, що стосується останнього рішення Ради безпеки та оборони України, то для початку хотілося б побачити чітко прописані у правовому плані документи. Україна у перше десятиріччя своєї незалежності підтверджувала своє рішення залишатися позаблоковою державою, це було вказано в основних документах. Якщо вище керівництво України вирішило переглянути ці положення, то доведеться вносити відповідні зміни. Поки цього немає, говорити про щось вирішене не доводиться.
Треба сказати, що останніми роками Україна продемонструвала досить високий рівень декларативної культури і досить низький рівень імплементаційної культури, тобто у тому, що стосується виконання декларацій.
Якщо ж iдеться про довгостроковий процес, то давайте спочатку почекаємо, яким буде НАТО, як буде розвиватися еволюція цієї організації, і побачимо, чи буде доцільно ставити питання про вступ.
Абсолютно очевидно, що Україна втратила перспективу свого вступу до Європейського Союзу, і навіть отримання асоційованого членства в ЄС найближчим часом. Зрозуміло, що тепер на перший план політики будуть винесені геополітичні чинники, бо інших засобів для зміцнення своїх позицій на Заході Україна сьогодні не має.
Євген КАМІНСЬКИЙ , завідувач відділом Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАНУ:
— Я належу до аналітиків, які вважають, що шлях до Європейського Союзу лежить через НАТО. Це довів досвід вже не однієї держави, і очевидно, що вище керівництво нашої дежави також усвідомило цю істину. Не можна сподіватися на реалізацію європейського вибору (в розумінні членство в Єросоюзі — найвища мета), не маючи затвердженої стратегії відносин з НАТО. Тут постає питання консолідації українського суспільства. Адже в нас багато людей хотіли б бачити Україну членом Європейського Союзу, але не хотіли б бачити її в НАТО. Люди ще не зрозуміли, куди ми йдемо, для чого все це робиться. Не зрозуміли, що таке глобалізація, що без цього просто не можливо. Але пересічна людина усвідомить це тільки тоді, коли зробить вибір вище державне керівництво. Саме тому я вважаю консолідуючим чинником заяву Євгена Марчука. Нарешті ми зробили те, що мали зробити давно. Ми визначилися. Ми перестали говорити, що ми сьогодні там, а завтра в іншому місці. І мене в даному випадку не турбує, що ми зробили це після того, як дізналися, що Росія одержує в НАТО особливий голос, що варіант «19 плюс 1» таки спрацює.
