ЩОДЕННИК
Останні хати Ужгорода — це вам не Київ. Тут скрізь вирви, хаотично стоять якісь протитанкові пристрої, а між ними дерева намагаються співати гімн життю. Далі — скелі, між яких цілий рік занурююся в озеро. Останнім часом з-під невеликого будинку постійно вигулькує назустріч сивий старий.
— Добрий ранок! Котра година?
Відповідаю приблизно. «Четверта тридцять... п’ята», — як відчуваю.
Біжу далі в темінь.
— Дякую! — кричить запобігливо вслід.
— Котра година? — і цього ранку.
А потім::
— Станьте трішки... Правда, що ви диявол із того світу?
— Ні!
— Диявол! — переконано скрикує він. — Скільки питаю у вас час — усе точно відповідаєте. Я перевіряю в хаті. А годинника не маєте!.. Скажіть чесно, коли ви мене хочете забрати в пекло?
— Зараз ринкові відносини, — кажу. — Всі повинні йти туди самі.