ЩОДЕННИК

Останні хати Ужгорода — це вам не Київ. Тут скрізь вирви, хаотично стоять якісь протитанкові пристрої, а між ними дерева намагаються співати гімн життю. Далі — скелі, між яких цілий рік занурююся в озеро. Останнім часом з-під невеликого будинку постійно вигулькує назустріч сивий старий.

— Добрий ранок! Котра година?

Відповідаю приблизно. «Четверта тридцять... п’ята», — як відчуваю.

Біжу далі в темінь.

— Дякую! — кричить запобігливо вслід.

— Котра година? — і цього ранку.

А потім::

— Станьте трішки... Правда, що ви диявол із того світу?

— Ні!

— Диявол! — переконано скрикує він. — Скільки питаю у вас час — усе точно відповідаєте. Я перевіряю в хаті. А годинника не маєте!.. Скажіть чесно, коли ви мене хочете забрати в пекло?

— Зараз ринкові відносини, — кажу. — Всі повинні йти туди самі.