Королівські ігри,

Вистава поєднала у собі прибалтійський раціоналізм та російську пристрасність. Від цього «коктейлю» виграли всі: і учасники проекту, і глядачі. У версії Тумінаса Марія Стюарт (Олена Яковлєва) — зовсім не жертва, а Єлизавета (Марина Нейолова) — не монстр, що з королівського трону мстить молодій красуні- суперниці. Вони, немовби дзеркальне відображення одина одної. Обидві акторки чудово грають. Це навіть не гра, а щось більше, гідне пильного вивчення, як посібник з майстерності. Чорно-сіро-брунатні тони декорацій, величезний дзвін — як зловісне попередження про трагедію, позачасові костюми (френчі, шинелі). Те, що ця історія відбувалася в пізньому середньовіччі, коли витонченість співіснувала з варварством, режисер підкреслює лише декількома деталями: блискучою люстрою і копицею сіна. Одна з найсильніших сцен — коли Єлизавета, підписавши смертний вирок Марії, нарядившись у золотий королівський одяг, раптом перетворюється з сильної й владної жінки на стару з нерозбірливою, немов після інсульту, мовою. Такої складної за емоційним і почуттєвим напруженням роботи в Марини Нейолової ще не було. Подібна до акторки й партнерка по спектаклю Олена Яковлєва. В її трактуванні образ Марії — справжнє відкриття. Яковлєва грає високу трагедію без пафосу, але сильно впливаючи на глядача. Тумінас, багато в чому відійшовши від шіллерівського сюжету та історичних реалій подій, зробив однак спектакль справжньою театральною подією.

«Современник» — частий гість у Києві. З 1998 року це вже четвертий приїзд московського театру до столиці України, здійснюваний продюсерською компанією «G.A.L.», яка ознайомила киян із шістьма спектаклями — «Вишневий сад» Антона Чехова, «Крутий маршрут» Євгенiї Гінзбург, «Пігмаліон» Бернарда Шоу, «Ми їдемо, їдемо, їдемо…» Миколи Коляди, «Важкі люди» Йосефа Бар-Йосефа, «Три товариші» Еріха Марії Ремарка.

Про те, як виникла ідея вистави, як працювалося режисерові та акторам, про найближчі плани театру «Современник» і Рімаса Тумінаса — про все це наша розмова.

— Мені запав у пам’ять перший день репетицій. Це було 22 червня 2000 року, — пригадав режисер Рімас ТУМІНАС. — Вночі в Москві пройшла страшенна гроза. Були навіть людські жертви. Я сам боровся з вікном у готелі, здавалося, що будинок ось-ось рознесе на шматки. А вранці був чудовий літній день, про стихію нагадували лише поламані дерева. Проходячи через сквер до театру, я звернув увагу на літніх, дивно одягнутих жінок (деякі з них були в нічних сорочках), на чоловіків у майках і напівголих дітей, що бродили, немов увi сні, з целофановими мішечками. Вони збирали липовий цвіт. Десь грала музика, хтось катався на човниках у ставку, дзижчала бензопилка... Я відчув себе, немовби в останній день миру, спокою, тепла. На мене це справило величезне враження, зайшов до «Современника», і там всюди відчувався запах липи. Саме це стало тією точкою відліку, з чого народжувалася наша вистава.

Я завжди намагаюся прийти до театру не як режисер до акторів, а як людина до інших людей. Говорять, що хороша людина — це не професія, але я вважаю, що вистава, зроблена хорошими людьми і справжніми професіоналами, — це половина успіху. А далі йде містифікація, гра... Актори «Современника» спочатку здавалися мені дуже земними, а хотілося відірвати їх від землі, щоб вони трохи політали. На мою думку, нам це вдалося зробити. Сьогодні, як ніколи раніше, акторам складно грати. Щоб не йти второваною дорогою, треба затрачати більше сил, душі, тонше відчувати, повністю віддаючи себе на сцені. «Современниковцы» це розуміють. І ми, йдучи різними шляхами, все ж досягли поставленої мети.

Чому я вирішив ставити Шіллера? Всю літературу, драматургію, найпрекрасніші твори світової літератури XIX сторіччя написано в романтичному жанрі. Мене вабив романтизм. Він немовби волав, але ми не чули, відштовхували його, говорили: не час, коли-небудь потім, пізніше. А він просився впустити його до будь- якого театру. 1996 року, в Литві, у своєму рідному театрі я відчув, що настав час, і поставив лермонтовський «Маскарад». Опісля виникла потреба в «Марії Стюарт» Шіллера. Перший акт автор присвятив Марії — бідній, змученій, закоханій. І я подумав, що для такої акторки, як Олена Яковлєва, це було б образливо, щоб її вже з першої хвилини глядачі жаліли. І відмовився від першої дії. Гадаю, завжди цікавіше говорити про людину, яку сам узнаєш, а не за підказкою автора. Шіллер первiсно симпатизує королеві шотландській, а Єлизавету, королеву англійську, малює страшною, монстром у плоті. Я зрозумів, що лише Марина Нейолова зможе так зіграти «нехорошу людину», що публіка повірить, що саме така жінка заради влади й корони здатна на крайні заходи. Мені здається, що акторка досі не згодна з Шіллером, з історією, тому ми й репетируємо виставу постійно. У «Граємо... Шіллера» — мені хотілося показати ігровий театр. Хочу признатися, що Нейолова та Яковлєва — дві жінки, які зіпсували мені все життя. Я дожив до сивого волосся, а після цієї роботи постійно відчуваю якусь ману. Повернувся додому, дивлюся на акторок свого театру, а бачу Марину та Олену. Поїхав працювати до Англії, і ловлю себе на думці, як би зіграли тут вони. Ці два образи мені заважають, часом я готовий їх знищити, щоб виставу зняли з афіші, а її грають і грають, вже третій рік пішов...

Проте, як говоритися «клин клином вибивають» і, мабуть, доведеться поставити іншу виставу . Може, і спробую, візьмуся за Островського. Тільки часу мало. Ви знаєте, таке враження, що «Современник» вирішив, що я їхнiй режисер. Вони мною розпоряджаються, начебто в мене немає інших інтересів, зобов’язань. Хоча, що я там нарікаю. Не приховуватиму, що з Волчек і компанією мені приємно працювати.

Наприкінці нашої бесіди Галина Волчек трохи розкрила «современниковские» таємниці. Серед найближчих прем’єр — гоголівські «Мертві душі» і постановка «Селестіни» — п’єси, написаної улюбленим автором колективу Миколою Колядою. У головній ролі виступить блискуча Лія Ахеджакова. За словами Галини Борисівни, вона сподівається, що Рімас Тумінас не відмовиться ще раз попрацювати разом, і пообіцяла, що обов’язково їхнiй театр знову приїде до Києва й покаже свої новинки.