Скелет у шафі
Історія народу нагадує життя людини; Олександр Пушкін писав: «И с отвращением читая жизнь свою, я трепещу и проклинаю. И горько жалуюсь и горько слезы лью, но строк печальных не смываю». На землі досі не трапилося держави або народу, які б мали «незаплямовану» історію. Свої «кістяки» у сяючих лаком шафах мають всі. І майже всі і завжди намагаються не тільки приховати їх, але й щиро забути про існування тієї шафи.
На подібні роздуми навів мене матеріал в інтернет-версії газети «Тhe Washington Post», у якому йдеться про ставлення сучасних американців до однієї з ненайкращих, скажемо так, сторінок у їхнїй ще досить короткій історії.
Автор статті Дерріл Фірс розповідає про конфлікт, який поділив на два табори мешканців міста Атланта. Почалося з того, що колекціонер Джіммі Алленд вирішив зорганізувати у Центрі історії Атланти виставку, присвячену минулому міста. Керівництво Центру, «батьки міста», частина громадськості виступили категорично проти. Дискусія продовжувалася майже два роки, і, зрештою, виставка таки відкриється, хоча й у дуже скромному приміщення, а не в розкішному залі Центру історії. У чому справа? Чому, як сказав директор Центру, «люди досі не готові до такої виставки»? Причина у тому, що серед експонатів знаходиться 75 старовинних чорно-білих фотографій кінця ХIХ, початку ХХ століть. Всі вони відображають один сюжет — лінчування чорних американців тогочасними бiлими жителями Атланти. Знімки свідчать, що вони не тільки схвалювали суд Лінча, а й полюбляли позувати на фоні страчених без слідства і суду своїх співгромадян. Один приклад. Фотографія зафіксувала великий натовп, людей, що посміхаються в апарат, товпляться ближче до об’єктиву. Загальне враження — пікнік, масове народне гуляння. Пікнік, що відбувається на фоні, в тіні великого дерева, на гілках якого висять численні чорні тіла.
Ці 75 фотографій вже були показані у Нью-Йорку, її відвідало багато тисяч людей. Одні обурювалися організаторами виставки; інші жахалися, «не знали, що й думати про себе», відчували відразу до власного минулого. Особливо шокувало те, що такі одіозні справи були перетворені на соціальну розвагу, в якій брали участь жінки й діти.
Це дійсно страшний епізод в історії Сполучених Штатів. Вчені підрахували, що, починаючи з 1882 року, протягом кількох декад у результаті самосудів загинуло 2,5 тисяч африканських американців (За іншими даними — біля 4000). За що? А за все — крадіжка, участь у виборах або голосування не за ту партію, суперечка з-за платні з білим хазяїном, недостатня повага до незнайомого білого, залицяння до білої жінки, позов на білого до суду, відповідь ударом на удар, намагання захистити свою дружину та ін. Місцева влада майже не втручалася, принаймні, не ставала на захист негрів. Нагадаємо, що все те відбувалося не в часи античності або середньовіччя, коли життя людини цінувалося вельми низько. А наприкінці ХIХ століття, у країні, яка вже протягом 100 років жила за найбільш демократичною Конституцією світу.
Сьогодні, як виявив конфлікт в Атланті, широкий загал мало що знає про той відтинок американської історії і зовсім не хоче, щоб йому про нього нагадували. (Цікаво почитати підручники історії для загальноосвітніх шкіл Атланти.) Тим більш, що в місті й зараз, за словами автора статті, білі живуть в одній частині міста, а чорні — в іншій. Впливові особи між тим заявляють, що Атланта «занадто зайнята справами для того, щоб ненавидіти». Джіммі Алленд, організатор виставки, має свою версію: «Жителі міста занадто зайняті, аби глибоко задуматися». Виставка, однак, таки відбудеться!
У тому, що «всі так, завжди так», для нас невелика втіха. Більш сумним і суттєвим є те, що в Україні зараз, на наших очах закладається наступний виток трагедії української історичної свідомості. Адже через кілька поколінь все, що трапляється сьогодні, стане історією. Історією політичних, церковних, наукових антигероїв перших десятиліть незалежності, якими вельми складно буде пишатися. І почнуть наші нащадки ламати голови — як би хоч трохи відбілити багатьох із тих, хто стояв біля витоків української державності, хто вершить сьогодні наші долі.
