МОРАЛЬНЕ ПОКЛИКАННЯ ЛЮДИНИ ВИЯВЛЯЄТЬСЯ В ПОЛIТИЦI, вважає український філософ Віктор ГУР
ПОЛІТИКА НЕ Є КОНЦЕНТРОВАНИМ ПРОЯВОМ ЕКОНОМІКИ
— Вікторе Іларіоновичу, наближається Ваш сімдесятилітній ювілей, науковця, який зробив чималий внесок у розвиток саме політичної філософії в Україні, і з огляду на це мені хотілось би порушити таку проблему. Незабаром в Україні вiдбудуться вибори. Але часто, особливо в середовищі інтелігенції, ми зустрічаємо погляд на політику взагалі і вибори зокрема суто як на «брудну справу». Політика асоціюється зі світом сумнівних оборудок, залаштункових змов і комбінацій, зі сферою гендлярства, інтриг, корупції та сьогоденної буденності. Навпаки, філософія ототожнюється багатьма представниками інтелігенції зі світом чогось такого собі піднесеного й вічного, що не має стосунку до нагальних суспільних проблем. На Ваш погляд, чи політика є «брудною справою», чи такий погляд є хибним?
— Політика за визначенням і призначенням не є брудною справою. Але річ у тім, що справді в сучасному житті вона часом виявляє себе аж ніяк не кращим чином. Це — всім відомо. Не буду на цьому зупинятися.
Я хочу докладніше зосередитися на проблемі того, як політика, не будучи за визначенням «брудною справою» не просто має, а вживемо моральний термін, ПОВИННА нести в суспільство не тільки злагоду, але й дедалі більшу ГУМАНІЗАЦІЮ життя людини, до чого вона й покликана.
Політика не могла не стати «брудною справою» за умов панування марксистсько-ленінських поглядів на політичну сферу. Пам’ятаєте: політика — це концентрований прояв економіки. Зважаючи на утилітарну спрямованість економіки, такий підхід виправдовував підпорядкування суспільного життя та громадської моралі звичайнісінькій політичній доцільності. Оскільки економіка базує себе і як практика і як теорія на детерміністичних засадах, то й політика розглядалась як система, базована на зовнішніх детермінантах. Себто політику зводили до утилітарно-прагматичної орієнтації. З такого погляду вона ставала над людиною. Політика розглядалась або як щось, що дає людині блага, або забирає їх. Але в будь-якому разі поза вирішальним впливом особистості. У такий спосіб політика втрачала моральну, ціннісну базу, позбавлялась нормативності, яка лежить аж ніяк не в чомусь зовнішньому щодо особистості. І це суттєво.
Причому насправді політика, яка розумілась як «концентрований прояв економіки», не могла досягти обіцяних результатів. Вона не давала економіці потрібного й бажаного успіху. І це ми знаємо на практиці. Навпаки, політика, заснована на ціннісних засадах, які випливають з духовної, моральної необхідності, виявляє свою гуманістичну сутність, тому що вона стає причетною до реалізації окремою людиною СМИСЛА ЖИТТЯ, а також до великих «ЛЮДСЬКИХ СМИСЛІВ». Гадаю, що саме на такій основі, тобто через етику, поєднується філософія і політика. Не за рахунок того, що філософія розробляє якісь технологічні параметри політики, а через те, що вона осмислює будь-яку людину як особистість неповторну, свободу та відповідальну.
— Ви відомі як автор праці «Этическая концепция германской социал-демократии». Також нещодавно в Україні видавництвом «Основні цінності» опублікована з вашою передмовою збірка праць провідного соціал-демократичного мислителя Віллі Айхлера, одного з соратників Віллі Брандта. Що означає для Вас сповідувати соціал-демократичні погляди?
— Для мене це є сенсом життєдіяльності. Я не тільки вірю в соціальну демократію як найбільш гуманний спосіб впорядкувати політику, але й вбачаю у ній ту силу, яка дає змогу мені реалізовувати себе як людину зі своїми моральними принципами, нормами та інтересами. Вважаю, що тільки через підтримку ідей соціальної демократії, для якої кожна людина важлива і як неповторна особистість, і водночас як персона, відповідальна за суспільство в цілому, можна влаштувати життя країни на гуманістичних засадах.
— Яким є Ваше ставлення до марксизму?
— Бачите, я більше згоден з позицією, яку поділяли Едуард Бернштейн, Карл Поппер, коли вони, на відміну від Леніна, який вважав, що в «марксизмі нема ані грана етики», вбачали у марксизмі насамперед вельми цінне моральне вчення. Марксизм є інтелектуально найавторитетнішою силою, яка затаврувала гноблення, визиск людини, насамперед трудящої. Але проблеми виникають тоді, коли марксизм свою моральну оцінку переводить з площини духовно-особистісної в площину економічно-утилітарну. Згадуєте як Фрідіріх Енгельс казав в «Анти-Дюрiнгу», що моральна оцінка для економічної теорії не має будь-якої значущості. Ця моральна оцінка посідає другорядне місце в марксистській доктрині. Вона підпорядковується впливові ланцюга певних детермінант, які відшукується в чомусь суто зовнішньому, тільки не в самій особистості, наприклад, в законах історії, або в боротьбі класів (згадайте тут ленінську позицію.) Тут марксизм вже втрачає свої гуманістичні засади. З цього приводу хотів би Вам нагадати думку великого російського мислителя Семена Людвіговича Франка, який підкреслив, що тільки тоді соціальна теорія може відігравати позитивну, а не нігілістичну роль, якщо вона спирається на абсолютні загальнолюдські цінності, такі як гідність людини, істина в науці, краса в мистецтві тощо.
ПОЛІТИЧНА ТЕОРІЯ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ: ВІД «РЕВІЗІОНІСТІВ» ДО КАРЛА ПОППЕРА
— Останніми роками неабиякого поширення в нашій країні, завдяки зокрема заходам Джорджа Сороса, набули ідеї Карла Поппера, якого Ви тільки згадали. Чи справив цей мислитель вплив на соціал-демократичну думку? Чи цей вплив позитивний, чи негативний?
— Безперечно, його вплив на соціал-демократію є вельми вагомим. Завдяки ідеям Карла Поппера вона змогла винайти той необхідний механізм, через застосування якого оця моральна орієнтація соціал-демократів на загальнолюдські цінності була переведена в площину віднайдення конкретних науково-теоретичних рішень реальних соціальних проблем. Інакше кажучи, на засадах попперівської теорії «критичного раціоналізму», соціал-демократичні теоретики сформулювали засади концепції «конструктивного раціоналізму», яка й покликана розв’язати нагальні соціально-політичні питання в умовах сучасного загострення глобальних проблем людства. У ряду відомих попперіанців серед соціал-демократів можна назвати зокрема професора Томаса Майера, знаного українському читачеві як автора книги «Соціальна демократія — демократичний соціалізм. Вступ» (особливо має значення з цього погляду його монографія «Основні цінності та наука»), а також Ерхарда Епплера, колишнього федерального канцлера Німечччини Гельмута Шмідта, Оскара Лафонтена та інших теоретиків і політиків.
— Яке Ваше ставлення до філософської та політичної традиції ревізіонізму та етичного соціалізму, що уособлюється іменами Едуарда Бернштейна, Петра Струве, Михайла Тугана-Барановського, Богдана Кістяківського? Яке значення в світовій політиці та соціал-демократичній традиції мають ці імена? Ми знаємо, наприклад, що під значним впливом ідей етичного соціалізму у версії шотландського філософа та богослова Джона Макмюрея сформувались погляди нинішнього прем’єр-міністра Великої Британії Тоні Блера.
— Я дозволю собі зiслатися на думку відомого російського філософа Владислава Лекторського, головного редактора часопису «Вопросы философии». Він зазначив, що саме Едуард Бернштейн найадекватніше зрозумів моральні засади, які несе в собі марксизм. А далі ця «ревізіоністська» лінія була розвинута Михайлом Туганом-Барановським, Богданом Кістяківським, а також Петром Бернгардовичем Струве, Миколою Олександровичем Бердяєвим та Сергієм Миколайовичем Булгаковим, хоча останні, на жаль, згодом відійшли від соціал-демократичної платформи. Ці теоретики працювали одночасно з Максом Вебером, який часто посилався на Бернштейна. Вони показали, що етика є не тільки засобом вироблення якоїсь теорії моралі. А вона є філософським вченням, що дає змогу осмислити гуманістичні засади марксизму з метою сформувати адекватні для людської особи умови її самореалізації в суспільстві. Причому саме як людини, яка відповідає за себе і за інших, яка здатна на засадах самоорганізації влаштовувати своє буття, а не є як це усталилось у нас в рамках радянського образу життя простим виконавцем партійно-державної «лінії».
Багато важила для політики й бернштейніанська теорія наукового дуалізму, яка віднайшла продовження у Людвіга Вітгнегнштайна та в екзистенціалізмі. Бернштейн показав, що є наука про факти, а є наука про належне, про нормативність. Певна річ, це було несумісне з підходом Леніна, який намагався звести суспільно-політичні ідеали до фактів. Це був суто сцієнтистський погляд, який знецінював гуманістичні засади етики.
— А Ви не вважаєте, що ідеали можуть бути зведені до фактів?
— Ідеали зведені до фактів — це настанова науки, яка спирається на ідею так званої логіки об’єктивного розвитку. Для неї функція свідомості полягає лише у віддзеркаленні. Але, якщо свідомість розуміється насамперед яка така, що є моральнісно та смисложиттєво зорієнтованою, то треба не зводити ідеали до фактів, а поєднати факти та ідеали. А це й роблять соціал-демократичні теоретики в рамках концепції конструктивного раціоналізму, що з’єднує нормативність і фактичність, тобто через систему сукупного знання (як ціннісного, так і фактологічного), плюралізму, діалогу і консенсусу дає науково-теоретичні підходи до розв’язання конкретних соціально-економічних проблем.
КАРДИНАЛ ЛЮБОМИР ГУЗАР ТА ПРОБЛЕМА УНІВЕРСАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ
— Нещодавно одна з найбільших православних конфесій — православна церква Московського патріархату — схвалила свою соціальну доктрину. З цього погляду цікаво дізнатись, яким є зв’язок між християнською думкою та соціал-демократичною теорією. Чи мав рацію Томас Майер, коли назвав серед трьох головних духовних джерел соціал-демократії не тільки класичну філософію, але й католицьку соціальну доктрину та протестантську етику? Відомо також, що соціал-демократи вважають основними цінностями політики та моралі свободу, справедливість та солідарність. Але ще в шестидесятих роках ХХ ст. папа римський Іван ХХIII назвав ці цінності головною підвалиною стійкого миру.
— Певна річ, Майер мав рацію. Наведу для прикладу також думку вельми поважного російського вченого академіка Микити Миколайовича Мойсеєва. Говорячи про сучасні цивілізаційні розломи, він наголосив, що ми не можемо створити всезагальну мораль. Але при цьому конче маємо зважати на загальнолюдські цінності, які викладені зокрема в рамках «Проповіді на горі» Ісуса Христа.
Хотів би звернути вашу увагу на нещодавню заяву щодо проблеми протистояння тероризму, яку зробив у інтерв’ю «Радіо Свобода» кардинал Любомир Гузар. Він підкреслив, що навіть у здоланні тероризму слід виходити насамперед iз загальнолюдських моральних принципів, які несуть в собі і християнство, і іслам як гуманістично зорієнтовані релігії, а терористи, як він слушно каже, лише узурпували право говорити від імені всього мусульманського світу.
Християнська етика — це етика любові, миру та консолідації. В етико-політичному розумінні християнський та загальнолюдський гуманізм набув характеру основних цінностей соціал-демократичної волі — свободи, справедливості, солідарності. І християнство, і соціал-демократія як гуманістичний рух однаково виходять iз ГІДНОСТІ ОКРЕМОЇ ЛЮДИНИ ЯК НЕПОВТОРНОЇ ОСОБИСТОТІ. Як особистість кожен з нас несе в собі гідність. Кожен по своєму. Гідність людини містить в собі в першу чергу таку ознаку як свобода. Правий був Бердяєв, коли сказав, що свобода — це порив, особистісний порив в житті людини до висот осягнення свого буття.
Звідси справедливість, як рівна свобода для всіх, розуміється як створення для кожної людини умов вільного розвитку. Саме це й стає моральним пiдгрунтям для розуміння солідарності Так «ієрархія» основних цінностей орієнтує самовідповідальність окремої людину на відповідальність за іншу людську особу і навіть за людство в цілому.
Не треба, напевно, нашим читачам нагадувати, що величезний вплив з цього погляду на соціал-демократію справила етика Канта, яка зробила наголос на проблемі внутрішнього обов’язку людини бути моральною особистістю, себто істотою, покликаною до свободи.
ПРО ПРАВО, ЕТИКУ ТА ДУХ І ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ
— Як Ви оцінюєте проблему зв’язку між правом та мораллю? І з огляду на це я хотів би дiзнатися, якою є Ваша оцінка книги Віктора Медведчука «Дух і принципи української соціал-демократії».
— Почнемо з книги. Я книгу високо ціную. Це одна з перших праць в Україні, яка поставила соціал-демократичну проблематику безпосередньо на вітчизняний грунт. Не кажучи вже про те, що вона порушила досить складні й грунтовні філософські, теоретичні питання. Маю на увазі зокрема й проблему співвідношення моралі та права. В даному разі я хотів би підкреслити ту думку, яку розвиває Медведчук услід за рядом інших соціал-демократично зорієнтованих мислителів на кшталт, наприклад, Карла Шміда, стосовно того, що в основі права лежить морально зорієнтована необхідність. Право регулює відносини між людьми як громадянами, при цьому саме через таке регулювання здійснюється загальний інтерес. Право, коли воно базується на моральній необхідності, зорієнтовуючись на загальний інтерес, застосовується для блага окремої людини. В цьому й полягає специфіка правової держави. Це те, що показав у своїх працях Іммануїл Кант.
Тривалий час етиці в нашій країні, на відміну від західного світу, не приділялась належна увага. Та й досі не приділяється. У цьому вбачаю один з чинників поширення корупції на пострадянському просторі. Цінність книги Медведчука з цього погляду полягає саме в тому, що він звернув увагу на роль етики, яка разом з правознавством становить собою основу практичної філософії та засіб реалізації її гуманістичних ідей. Сподіваюсь, що українські урядовці зважатимуть на його думку.
«РОСІЙСЬКЕ ПИТАННЯ»
— Ви часто згадували імена російських мислителів, зокрема Булгакова, Струве, Бердяєва, Франка. Нині певні провідні політичні сили в Україні оголосили необхідність формування «нової російської політики». На Вашу думку, як ми маємо ставитися до російської духовної спадщини, що у російському духовному досвіді Вам імпонує, а що не є актуальним для сучасної України, взагалі яким є Ваше ставлення до Росії?
— Я не дарма посилався на цих мислителів. Вони особисто для мене становлять високий авторитет саме в питаннях, якими я займаюсь. Особливо віхівці, а також Новгородцев, а далі Ільїн та Федотов. Вони заклали в російський менталітет високу духовну спадщину, філософську зрілість та заряд гуманістичності, а також справжньої реалістичності. З мого погляду вони не тільки дали орієнтир на ЕТИЗАЦІЮ соціальної думки та суспільно-державних інституцій, але вони також попередили, коли вже відбулася Жовтнева революція (пам’ятаєте збірку «З глибини»), про небезпеку для Росії та сусідніх з нею країн реалізації радикально-революційних ідей. Так і трапилось, як вони попереджали. Реалістичність їхніх філософсько-етичних думок височенна. Тому вважаю, що для нас, українських вчених і всіх, хто має любов до мудрості та до життя, це постаті авторитетні.
З іншого боку, слід визнати, що найбільш позитивні й величні здобутки російських мислителів доби «срібного віку» в сучасних умовах Росії, на мою думку, не завжди застосовуються адекватно. Маємо в сучасних інтерпретаціях цієї спадщини певні елементи ідеологізації. Ідеї кращих російських філософів кінця ХIХ — початку ХХ ст. часто розглядаються в контексті міркувань стосовно того, що російська сільська община, мовляв, «не спрацювала». Всі ми знаємо, як ця ідея експлуатована була не тільки народниками, але й більшовиками. Маю при цьому наголосити: аж ніяк не закликаю до огульного заперечення колективістських цінностей та тих соціальних інституцій, які їх втілювали в певних національних культурах, зокрема в російській. Але в той час не можна протиставляти світ російської ментальності, як це часто робиться, «Західному індивідуалізму». У такий вельми хибний спосіб ставиться знак порівняння між індивідуалізмом і егоїзмом, а також між Заходом і егоїзмом. Нібито Захід — це лише егоїзм.
— А насправді західна політична культура, принаймні у її соціал-демократичній версії, пов’язана з ідеями солідарності, з ідеями взаємної підтримки людей?
— В тому й річ. Соціал-демократична політична культура поєднує інтереси окремого індивіда та колективні вимоги спільноти, і робить це саме на базі основних цінностей моралі — свободи, справедливості, солідарності. Такий погляд цілком узгоджується з настановами етично зорієнтованих російських мислителів доби «срібного віку».
ЯК ВІДВЕРНУТИ ТЕХНОГЕННУ КАТАСТРОФУ
— Соціал-демократи у своїх документах часто визначають навколишню технологічну сферу як «світ небезпек і загроз». А зараз ми знаємо, що в Україні, і в інших пострадянських країнах дедалі частіше порушується питання про небезпеку техногенних катастроф внаслідок зношення старих радянських фондів. Коротше кажучи, як соціал-демократія ставиться до проблеми техногенних ризиків?
— Це дуже складна проблема та актуальна. Соціал-демократи давно актуалізують цю проблематику, говорячи про необхідність нейтралізації загроз, що походять від неконтрольованого використання науки та техніки.
Мені це цікаво саме як професору Київського політехнічного інституту. Скажімо, нещодавно на конференції з питань творчості у КПІ виступав один чільний російський науковець і порушив таке питання: як технічну творчість зорієнтувати на кантівський категоричний імператив. На жаль, він був не надто ознайомлений iз соціал-демократичними розробками у цій сфері. Теорія «конструктивного раціоналізму» саме й покликана дати відповідь на виклики «світу небезпек та загроз» на засадах нової соціал-демократичної етики відповідальності. У сучасних умовах треба поєднати, вживаючи термінологію Макса Вебера, «етику переконання» та «етику відповідальності», але вже на новому філософському рівні.
Соціал-демократи підкреслюють, що у розгляді цих проблема має брати участь якомога ширший суспільний загал. Причому їхня позиція аж ніяк не є обскурантистською та не нагадує антитехнологічний фундаменталізм, властивий деяким «зеленим». Людство ніколи не зупиниться у науковому пошуку, у створенні нових технологій. Воно й надалі буде експериментувати, клонувати і так далі. Але все це має зважати, на що звернув увагу такий відомий етик як папа Іван Павло II, на моральну відповідальність.
Отже, технологічна сфера має бути морально зорієнтована. Тому в технічному вузі, наприклад, у тому ж КПІ, етика потрібна не стільки як теорія моралі, скільки як вчення про смисл життя та його реалізацію. Тоді матимемо такий рівень викладання етики, який існує на Заході, де читаються курси з інженерної етики, екологічної етики, біоетики і т. д. Все це треба розробляти і в нашій країні.
ДО ПИТАННЯ ПРО МОРАЛЬНИЙ АВТОРИТЕТ
— Які постаті серед політиків ХХ ст. уособлюють для Вас поняття морального авторитету?
— Ви знаєте, у ХХ ст., історія якого рясніє проявами тоталітаризму та жорстокості, саме соціал-демократичний рух зберіг вірність гуманістичним засадам і дав світові ряд видатних політиків-гуманістів. Я схиляюсь перед пам’яттю Віллі Брандта. З його ініціативи почалось приборкання «холодної війни». Вклонившись жертвам Варшавського повстання, він взяв на себе відповідальність за дії всього німецького народу під час подій Другої світової війни. Що стосується Росії, то, ніде правди діти, ми маємо бути вдячними, незважаючи на всі його прорахунки, Михайлові Горбачову за його мужність та очевидну близькість до соціал-демократичних ідей. З східноєвропейських політиків великий пієтет викликає трагічна і разом з тим світла постать Олександра Дубчека.
— А з мислителів ХХ століття, хто вплинув на вас найбільше?
— Я вже згадував Карла Поппера, Леонарда Нельсона, Віллі Айхлера, Томаса Майера.
У вітчизняній філософії неабиякий внесок у розвиток етики зробив, незважаючи на опір жорстокої радянської догматики, яка буквально все душила, Олег Григорович Дробницький. На жаль, він рано пішов з життя. Ясна річ, маю згадати Мераба Мамардашвілі, а також відомого історика етичної думки Клару Шварцман.
Декілька слів про моїх українських колег — вчителів і друзів, спадкоємців академіка Павла Копніна. Це — Володимир Шинкарук, це вражаючий різнобічністю своїх інтересів та щирістю й зрілістю громадянської позиції Мирослав Попович. Це — Сергій Кримський, Ігор Бичко, Віктор Малахов, Вілен Горський, Анатолій Єрмоленко, Тетяна Аболіна, Вадим Скуратівський.
СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА МОДЕЛЬ
— Ми знаємо, що в усіх країнах західного світу існує сильна партійна система. Майже в усіх західних державах за винятком хіба що США провідне місце в її рамках займають соціал-демократичні сили. В країнах Центральної та Східної Європи також помітно зміцнилися соціал-демократи. Чи маємо шанс в Україні консолідувати значну частину суспільства навколо соціал-демократичної ідеї?
— Я не тільки бажав би цього, але я вважаю, що наше суспільство неминуче прийде до помітного збільшення ваги соціал-демократичних сил. Адже соціал-демократія є найкращою заміною як силам, що несуть на собі тягар минулого, так і радикальним адептам ліберально-конкурентної моделі, яка також відштовхує людей. Саме соціал-демократія зі своїми етичними засадами є майже єдиним напрямом, який здатен поєднати прекрасні соціалістичні ідеали людей з жорсткою реальністю світу ринкової економіки.
Впевнений, що Україні сьогодні потрібні не скоростиглі блоки та псевдопартії, які створюються за півроку до початку виборів, а міцні, багаточисельні, демократичні і водночас дисципліновані політичні партії, зорієнтовані на європейську соціал-демократичну модель.
— Ми порушили питання ліберально-конкурентної моделі. Відомо, що значна частина представників інтелектуальної еліти нашої країни перебуває під впливом радикальної версії ліберальної думки. Звідси часті посилання на таких мислителів, як Фрідріх Хаєк. У чому, на Вашу думку, полягають недоліки необмеженої ліберально-конкурентної моделі та моралі, яка її виправдовує.
— Річ саме в тому, що така ліберально-радикальна ідеологія по-своєму відтворює ті етичні прорахунки , які властиві всім радикалам. Вона застосовує мораль тільки як засіб для підкріплення своїх утилітарних цілей, підпорядковує мораль політичній доцільності, так само як це робили комуністи. А для соціал-демократів мораль випливає з ціннісних орієнтацій. В основу ринкових відносин кладеться ціннісно зорієнтована моральна необхідність. А це означає, що ринок не скеровується, а гуманізується за рахунок того, що люди можуть впливати на характер права і безпосередньо на реалізацію ринкових відносин. У такий спосіб ринкові відносини не протиставляються людині як якась зовнішня фатальна сила, а піддаються поступовій гуманізації.
ДОВIДКА «Дня»
Віктор Іларіонович Гур народився 1 грудня 1931 року на Сумщині. Родина Гурів пов’язана зi старим польсько-українським родом Лебединських. Прапрадід філософа — краківський архітектор Сигізмунд Лебединський — був засланий царським урядом на Слобожанщину за підтримку інтересів польського селянства.
У 1949 р. Віктор Гур закінчив Київське Суворівське військове училище, у 1951 р. — Київське військове піхотне училище, у 1960 р. — історико-філософський факультет Київського університету. За часів навчання в аспірантурі КДУ під впливом ряду московських та ленінградських вчених, зокрема автора доволі неортодоксальної для радянських часів монографії «Гуманізм» Марії Петросян та її чоловіка — професора Хачіка Момджяна, він зацікавився проблемами соціал-демократичної теорії. З 1965 р. викладає етику у КПІ. З 1984 р. — доцент, а з 1995 р. — професор кафедри філософії КПІ. Є автором ряду праць з питань політичної теорії, зокрема виданої 1997 року за сприянням Фонду Фрідріха Еберта монографії «Этическая концепция германской социал-демократии: Бад-Годесберг, 1959 — Берлин, 1989).
