Петро Яцик, український меценат

«Ви чули?» Моя пасербиця дзвонила мені з Української ліги меценатів, де вона працює. «Петро Яцик помер».

Того ж вечора я подзвонив Михайлу Слабошпицькому, виконавчому директору цієї організації. «Він був мені як батько», — сказав він.

«Я знав його довше, ніж ти, але не краще...» — ось все, що я міг сказати на це. «Я хотів би взяти участь у наступній церемонії нагородження переможців конкурсу знавців української мови, як минулого разу, коли Яцик був там». (Того разу я нагородив переможця особисто від себе «пам’ятним портретом Бенджаміна Франкліна» на стодоларовій купюрі.)

«Тепер конкурс буде носити ім’я Яцика, — сказав Слабошпицький. — Його вдова і дочка обіцяли свою підтримку».

Я розпрощався і став думати про Петра. Зрештою, йому було вже вісімдесят, а це означає, що Господь дарував йому ціле десятиріччя понад відпущених Біблією «тричі двадцяти і десяти». Маю сказати, що він не витратив ці роки даремно.

У думках я повернувся на двадцять років назад. Був 1981 рік, я щойно захистив докторську з історії в Мічиганському університеті й працював у Гарвардському iнституті українознавства над проектом з вивчення Голодомору. Збирачі коштів для Фонду українознавства хотіли подивитися, за що вони платять, і спонсор номер один — Петро Яцик — зустрів мене в аеропорту Торонто. «Поїхали, — сказав він. — Я організував для вас зустріч з кількома людьми, які пережили Голодомор».

Ми зустрілися з цими людьми. До того часу я вже читав документи з радянської преси цього періоду, але тільки тоді почав розуміти, що зустрітися віч-на-віч з людською трагедією — завдання не з легких. Ті, кого цікавить це питання, можуть знайти результат нашої праці, тритомну «Усну історію Комісії з українського Голодомору», в будь-якому сховищі державних документів у США. Завдяки допомозі Асоціації українських професіоналів і бізнесменів Нью-Йорка і Нью-Джерсі я зміг підготувати проект і спорядити в дорогу з диктофоном молодого українця, випускника університету, ще до того як Комісія була створена, але саме Петро направив мене на цьому шляху.

Згодом Яцик допоміг створити кафедру українознавства в Університеті Торонто, потім — в Йоркському університеті; заснував інститут при Університеті Альбертi для перекладу десятитомної «Історії України-Русі» Грушевського англійською, спонсорував програму в Лондонському університеті. «Я вірю в історію», — сказав він мені якось. Він знав, що якщо люди як у цій багатостраждальній країні, так і за кордоном усвідомлять своє трагічне минуле, це може дати життя якомусь новому началу, такому ж наполегливому і невтомному, як і цей українець, який відмовився бути бідним, почав з нуля, розбагатів і сторицею віддав своєму народу.

Смерть гірка для тих, хто залишився жити, а не для мертвих. Вони пішли в інший світ, мабуть, набагато кращий, а ми залишаємося оплакувати порожнечу, яка утворилася після їхнього відходу. Ми сумуємо за Петром Яциком і сподіваємося возз’єднатися з ним, коли ми самі опинимося на тому далекому березі.