Міф про джихад

Олександр БОГОМОЛОВ, віце-президент Центру близькосхідних досліджень:

— «Джихад» звичайно перекладають як «священна війна». Але це абсолютно некоректний переклад. Це наближення значення цього поняття до того, як його можуть зрозуміти християни або європейці, котрі не знають мусульманської культури. У буквальному значенні «джихад» означає «старання, прагнення» і поділяється на малий і великий «джихад». Великий джихад — це боротьба із внутрішніми вадами і гріхами. Малий джихад може включати в себе воєнний компонент — війну з невірними і війну, передусім, спрямовану на захист ісламу. Узагалі, «джихад» — поняття дуже широке. І є абсолютно чудові думки на цю тему, під якими підпишеться будь-який європеєць: «Найкращий джихад — це слово правди перед несправедливим правителем».

У поточному контексті, за шаріатом, ситуація виглядає таким чином. Мусульмани розглядають іслам не тільки як релігію, але і як співтовариство віруючих. Там уся сукупність віруючих розглядається незалежно від їхніх конфесійних відтінків, як певна єдина громада — умма. А вся сукупність ісламських земель — це, передусім, землі, на яких було проголошено іслам, дар уль-іслам, — розглядається як спільне надбання.

Якщо зосередитися на ситуації в Афганістані, то, на колективну думку всіх напрямів ісламського права, вторгнення невірних на територію ісламу є цілком легітимним мотивом оголосити ситуацію колективної безпеки. Поняття колективної безпеки в ісламі, очевидно, на багато віків старше за європейське. Якщо нападають на енну кількість мусульман, тобто членів умми, або на певну мусульманську країну якісь невірні, не важливо, яка це сила і які її аргументи, то це є мотивом для того, щоб оголосити війну цим силам. У цій війні беруть участь, насамперед, ті, кого це безпосередньо стосується. Тобто в цьому випадку це стосується афганців. Якщо ці постраждалі не в змозі протистояти агресії, то обов'язком наступних за ними по порядку в буквальному географічному сенсі мусульманських громад є надання їм підтримки, також і озброєної. Що ж до безпосередніх постраждалих воєнні дії є їхнім безпосереднім обов'язком. Що ж до їхніх сусідів, це обов'язок «на їхній розсуд». Тобто вони можуть обмежитися наданням моральної, гуманітарної, грошової підтримки. Простіше кажучи, якщо напасти на якусь частину ісламського світу, і ця частина сама не справляється, то далі все розходиться колами: допомогу в міру потреби повинні надати всі ісламські країни відповідно до їхньої географічної віддаленості від об'єкта нападу. Однак це — шаріат, теорія, — так має бути відповідно до ісламської юриспруденції, розробленої ще в глибокому середньовіччі.

Насправді ситуація абсолютно інша. Поправки сучасної реальності виглядають так: існує сукупність мусульманських держав із режимами різної орієнтації та різного економічного рівня. Жодна з них на сьогодні і в цій ситуації не зацікавлена в участі в широкомасштабних воєнних діях. Навпаки, джихад став для багатьох із цих країн внутрішньою проблемою. Бо є абсолютно інший джихад — це те, за що бореться досить обмежена, але активна група так званих ісламських радикалів. Вони оголосили джихад, передусім, своїм урядам. Бо вважають їх недостатньо мусульманськими. Вони хочуть реформувати ісламське суспільство, створивши ісламський халіфат, тобто відновити певну єдину ісламську державу. Для ісламських правлячих режимів, включаючи Саудівську Аравію, Єгипет, країни Затоки та інші, проблема джихаду — це проблема боротьби з цією радикальною опозицією. Будь-який переполох в ісламському світі, будь- яке вторгнення, подібне до подій в Афганістані, звичайно, створюють величезний інформаційний та мобілізаційний мотиви для таких організацій. У багатьох людей складається враження, що джихад — це якась загальна мобілізація, котра зобов'язана поставити під рушницю неймовірну кількість мусульман. У реальному вимірі це абсолютно не так. Можливо, ці організації і спробують мобілізувати велику кількість мусульман, але їм навряд чи це вдасться. Добровільно воювати в мусульманських, як і в інших країнах, хочуть дуже небагато людей. Максимальну мобілізацію свого часу було здійснено ісламістами в Саудівській Аравії — аж 5 тисяч осіб плюс сотня-друга людей з інших мусульманських країн. Ті, хто не загинув, залишилися в діючому резерві ісламістів. Вони воювали потім у Боснії, в Алжирі. Можна також подивитися, скількох мобілізувала, крім палестинців, палестинська проблема. Абсолютно аналогічною сьогоднішній була ситуація в Іраку під час «Бурі в пустелі». Багато арабських держав висловилися тоді за підтримку Іраку, але тi, хто був готовий воювати на боці Іраку, було десь тисяча. Тобто добровольців — одиниці.

Виходячи з вищесказаного: легітимно джихад із погляду ісламського права може оголосити будь-яка держава, що зазнала зовнішньої агресії неісламської держави. Але на практиці цей заклик однозначно сприймається як мобілізаційний тільки радикальними мусульманськими організаціями. У той час, як іншими мусульманами він сприймається дуже по-різному.