Ненависть та примирення

Те, що посли Німеччини та Ізраїлю в Україні збираються разом прийти вшанувати пам’ять жертв Бабиного Яру, цієї могили київської єврейської общини та представників інших народів, дійсно символічно. Народ, що здійснив Холокост, зі щирою скорботою стане поруч з народом, який був його жертвою, щоб пригадати про трагедію та злочин, скоєний у цьому місці.

Я ніколи не відчував себе настільки американцем, як під час трагедії 11 вересня на моїй батьківщині. Я не можу сказати, чого хочу — помсти чи справедливості (сподіваюся, що останнього), але, як ніколи раніше, я відчув єдність з євреями, чия культура тут і в Європі загалом була втрачена. Одночасно я радий, що у нашій газеті були опубліковані слова віри та любові від наших мусульманських братів (інтерв’ю з головою Духовного управління мусульман України шейхом Тамімом Ахмедом Мухаммедом Мутахою, «День» №167 за 18 вересня. — Ред. ), з яких видно, що злочини, скоєні в Америці, мають не більше відношення до ісламу, ніж злочини, скоєні тут в ім’я «вищої раси», — до істинного обличчя німецького народу. Я горджуся тим, що після Другої світової війни Америка вклала свій скромний внесок у повернення Німеччини до своєї справжньої суті — країни Гете, Бетховена і Моцарта — з того кривавого жаху, в який її ввергли нацисти.

У фундаменталізмі як такому немає нічого поганого; зрештою, я сам виріс серед християнських фундаменталістів, а ісламські мало чим від них відрізняються. Я давно прийшов до висновку, що, чи називаємо ми Бога Ієговою, Аллахом чи ще як-небудь, це не причина для того, щоб битися чи вбивати один одного. Як історик за освітою, я знаю, що тисячу років тому при взятті Єрусаліму хрестоносці тонули по коліно в крові, та вважали, що чинять правильно, тому що це ж, зрештою, була кров усього лише невірних. Але — це було тисячу років тому. Хотілося б сподіватися, що за минулий час не тільки технологія, але й людські, суспільні та політичні моральні цінності змінилися.

Зараз, коли багато хто підозріло коситься на своїх братів-мусульман, давайте не забувати насамперед, що вони — наші брати, що їхнi духовні лідери виключили терористів з числа тих, хто служить Господові, і особливо про те, що кримські татари — народ, чия історія тісно переплетена з українською, про що Україна не має права забувати. Історія їхньої боротьби, пов’язана з іменами справжніх героїв, таких, як Мустафа Джемільов, робить честь не тільки самим татарам, але й усім народам тієї землі, на якій вони живуть.